Акт оскарження, який мав понад п'ятдесят сторінок машинопису, кожний із нас отримав до рук по камерах. Обвинувачених було 54 особи. Годі мені пригадати всіх друзів з тієї судової справи, але тут вичислю тих, що пригадую:
Дмитро Кушинський, Василь Демчук, В. Войтович, Євген Апонюк, Гречаник, Іван Дідик, Іван Казанівський, Гриць Казанівський, Іван Шпак, Володимир Фединишин, Петро Туплиця, Березюк, Панчук, Василь Кухта, Іван Тимчишин, Степан Харчун, Войцеховський, Василь Єнджейовський, Пущик й ін.
З уваги на більшу кількість осіб, справу розділено на дві частини. Перша група начислювала тридцять осіб, друга – двадцять чотири особи. Нашим оборонцем були: д-р Степан Шухевич зі Львова, д-р Теодор Ваньо, д-р Безпалко (Д-ра Безпалка НКВД розстріляв у Бригідках у Львові в неділю 22 червня 1941 р., в перший день вибуху війни. В тому часі теж сиділи в тюрмі його донька Орися, про яку згадаю пізніше) д-р Володимир Краснопера, д-р Струсевич, д-р Григорій Олесницький – всі із Золочева.
Акт оскарження будувався на перших зізнаннях обвинувачених. Майже половина тих зізнань була спрепарована поліційними чинниками й потверджена ув'язненими під примусом тортур. Для прикладу наведу такий випадок: Я цілком не знав Войтовича, підрайонового провідника зі Щурович, але він під тортурами на допитах зізнав, що це я його втягнув до ОУН і отримував від мене доручення.
Гриць Казанівський і Василь Кухта зізнали також під пресією й тортурами, що я їх вербував до ОУН. А в дійсності з ними я ніколи про ОУН навіть не говорив і сам не знав, що вони були у звені ОУН. Для мене були відомі тільки числа, деякі псевда на підставі організаційної схеми.
Було ще більше друзів, які обтяжили мене, як повітового провідника, й це мене вповні переконувало, що їхні зізнання були вимушені та фальшиві, за вийнятком районового провідника Дубенка.
Хоч слідчий суддя довго переслухував друзів, які всі відкликали попередні обтяжуючі зізнання й подали свідків та інші факти вимушення зізнань поліційними чинниками, він обмежився тільки нотаткою відклику зізнань, але ввесь акт оскарження спирався на початкові неправдиві зізнання багатьох ув'язнених.
Акт оскарження мав такі закиди: приналежність до ОУН, змагання відірвати частину землі від цілости Речіпосполитої Польської, нелегальне посідання зброї і ужиття зброї в часі акції (мова про застрашування польських колоністів, яких тієї ночі було виселено з колонії коло с. Дмитрова). Цікаве, що поліція зовсім поминула той факт, що її роззброєно під Кривецьким лісом. Шпак Іван найбільше того боявся, бо це було його завдання.
Приблизно на початку грудня нас автом завезли до суду в Золочеві. Дві лави оскаржених берегла мундирована поліція. Перед нами засідав судовий трибунал: по середині три судді, побіч прокуратор, на двох лавах із правого боку присяглі судді. різного віку і стану, по лівому боці наші оборонці, а побіч них представники преси. Позаду нас за бар'єром – битком набита заля людьми-українцями, переважно молодь і родини підсудних.
Очима я шукав когось із родини, побачив мою матусю, яка раділа і плакала одночасно. Сиділа на лавці і шептала молитву та час-від-часу обтирала сльози. Поліція нікого не допускала близько, не дозволено було розмовляти з підсудними.
Таких матусь, як моя, було багато, всі вони були горем прибиті за долю своїх синів. Кожна з них мала пакуночок для сина й передала його через поліцію, яка приймала все, що подавали, навіть шоколяду, що її ніколи не приймали в тюрмі.
Наші матері сиділи поважно, скупчено й кожної зір спочивав на синові.
Серед публіки були теж студенти золочівської гімназії, ті, що приходили на побачення з нами, приносили «ґрипси» (нелегальні записки) із світу й перебирали від нас на світ. Це були спритні, відважні юначки ОУН, які знали своє завдання. Тож на судовій розправі не тільки подавали нам солодощі, кидали квіти, але щастило їм передати «ґрипси» приватної натури, з поцілунками, побажаннями витривалости, щоб перейти найгірше та не заломитися.
О, таких «ґрипсів» кожний був жадний, кожний із нас чекав і радів, як отримав їх. Ті дівчата були такі близькі нашим серцям, що тільки того ми чекали, щоб нас знову привезли на залю розправи, щоб поновно побачити Марійку Руденську, Мілю Гриценко, Вовк, Олю Мудру, Олю Кук й інших, прізвищ яких уже не пам'ятаю, але їхні усміхнені обличчя й досьогодні не затерлися в пам'яті. Нас найменше цікавила судова розправа, ми нудилися, чекали перерви, щоб знову кинути усміх матусі й залицятися до дівчат. Бо таких нагод ніколи в тюрмі не буває.
Зізнання підсудних перед трибуналом були скупі, короткі й нецікаві. Кожний заперечував свою участь у протиколонізаційній акції, заперечував приналежність до ОУН, а на запит судді, чому на поліції зізнав інакше – твердив, що поліція тортурами вимушувала фальшиво зізнавати.
Поліція все це заперечувала, й виглядало, що ніхто підсудним не вірить. Були переслухувані свідки, які твердили, що дехто з підсудних в часі акції був удома, а підсудний сам признався, що брав участь в підпалі скирт тієї ночі.
Я теж зізнавав коротко, обмежився на своїх особистих даних і на всі інші питання щодо ОУН і самої акції відмовився відповідати. (Опісля я шкодував того, що не признався до участи в ОУН і справи колонізаційної політики Польщі відносно українських земель не засудив таки на самому судовому процесі). Такі міркування постали в мене внаслідок розмов із Степаном Галамаєм у камері, й тому я зовсім несподівано для суду зайняв останнє слово, даючи свою оцінку польській колонізаційній політиці, яка причинила сьогоднішню розправу.
Районовий Дубенко, хоч признався у своїй приналежності до ОУН і до своїх організаційних документів, одначе відмовився сказати, хто йому ті документи доручив.
Перед латинським Різдвом суд зарядив дальший розгляд судової справи аж по Новому Році. Сумно стало в камерах, життя знову впровадило нас у тюремний побут. Знайомі милі обличчя із судової залі тільки снилися. Нетерпеливо ми чекали продовження справи, щоб знову мати нагоду відрізнити монотонні тюремні дні. Правда, Комітет допомоги політичним в'язням із міста Золочева під проводом пані Чемеринської поробив усі старання, щоб ми могли отримати Різдвяні подачі й відзначили наші українські свята за традицією.
На Різдво раненько нас відпровадили до тюремної каплиці на Службу Божу, яку відправив отець із Золочева. Після того ми в камері ділилися ласощами зі світу та колядували. Господарем камери був Степан Галамай і дбав, щоб нікому не було кривди.
З Різдвом ми побажали всього добра і правильного шляху для редактора «Вікон» (комуністична газета) Олексюка, якого підозрівали інші вязні-комуністи, що він захитався й перейде в націоналістичний табір. Була це людина освічена, але на багато наших питань він не мав відповіді і збував їх мовчанкою. Інші ж комуністи вдавалися до діялектики й «викручувалися сіном».
У багатьох справах, які стосувалися до т. зв. уряду УССР, самостійности паперової держави, вислужництва Москві й допомоги винищувати українських інтелігентів та селянство, до страшного голоду в Україні, який допомагали реалізувати таки місцеві українці-комуністи, Олексюк спокійно погоджувався з нами й навіть не пробував обороняти київської агентури Москви. Це нам давало можливість підозрівати, що Олексюк пізнає правду.
Тої самої думки про Олексюка були й комуністи, які оминали близьких відносин з ним. Та були теж завзяті комуністи: Бурачок, Чобіт, Заяць (мабуть правник по фаху) та ін Кутя бойкотували його товариші за націоналістичні погляди.
У другій половині січня продовжувалася судова розправа. Три дні вона відбувалася при замкнених дверях, нікого з родини не допускали на залю. Всього було кілька аґентів і військових старшин, які постійно робили якісь записки.
В тих днях зізнавали знавці письма й читано організаційні документи та кілька коротких моїх поезій, за які мені було чомусь дуже соромно і я червонів. Я їх колись писав і суворо конспірував перед друзями. Суд добачив у віршах оспівування України, для якої я жив і хотів умерти. Це мав бути доказ, що я вже зріла людина і знав свою мету, бо так писати міг тільки націоналіст. Посередньо це мав би бути доказ моєї приналежности до ОУН. Я про ніщо не дбав, тільки соромився своїх віршиків, які чула наша оборона, що могла комусь сказати на світі, чого я дуже не хотів. Після того на перерві підійшов до мене д-р Степан Шухевич і тихенько запитав: