Господар вийшов надвір, набожно зніс руки догори, зворушливо молився, дякував Всевишньому за надходячу волю і тричі хрестився, низько кланяючись. Ми в мовчанці шанували його набожний настрій, але Іван не втерпів, нахилився мені до вуха і сказав: «Щойно Ґолґота надходить».
Чи господар почув його слова, чи це випадково так склалося, але він подивився пильно нам в очі, тяжко зітхнув і зі спущеною головою пішов до хати, зносити своє майно до льоху. «Надворі вже розвиднілося, війна розвинулася повною силою. На шляху Камінка Струмілова-Львів повно возів і авт, якими поспішно втікали родини московських вельмож та військо. До нас зголосилися двоє зв'язкових і син господаря, які повідомили про положення в околиці. Ситуація склалася так, що нам не було можливим пуститися в дальшу дорогу.
Ми вилізли на вишки стодоли й розмістилися на соломі. Піднесли шматок дахівки й обсервували терен довкола. Хутір був положений на полі й оточений житом. Кілька сот метрів від хутора був лісок із молодої соснини. На соломі коло нас лежали чотири пістолі (ми завжди ходили із двома пістолями) і п'ять гранат.
Син господаря повідомив нас, що в ліску стоїть большевицька кіннота, а в Реманові й Сулимові багато танків. З боку Камінки Струмілової чути густий вогонь кулеметів і люди кажуть, що під Камінкою вже є німці.
Ми вирішили перейти на стрих над стайнею, яка була крита черепицею. На стриху було повно всякого знаряддя до господарки. Всю нашу зброю ми забрали зі собою і драбину витягли на стрих. У тому часі по житі роз’їжджала большевицька кіннота.
В обідову пору на шляху появилися московські танки, а з боку Колоденця почала бити по танках німецька артилерія. Ми добре могли бачити зі стриху ввесь рух війська.
Нагло по большевицькій кінноті почав сипати вогнем кулемет, який був скритий по другому боці дороги нашого господаря. Там стояли недалеко ще два хутори, оточені високою кукурудзою, чи кінським зубом, який прикривав гніздо кулемета. Большевицькі танки відкрили вогонь по нашім і сусідських хуторах.
Гарматні стрільна пороли стріхи й валили плоти. Бій тривав із півгодини, на сусідньому хуторі стайня й шопа були до тла знищені і вбиті дві корови. Наш господар потерпів найменше, бо тільки ріг хати, наче гострим великим топором відрізало. В людях жертв не було.
Годі оповісти про наше дуже критичне положення. Шрапнелі розривалися над стайнею і кришили дахівку на порох, який засипав нам очі. Ради не було ніякої. Ми сиділи спокійно і з таким же спокоєм обсервували бій. Бій, як несподівано почався, так і нагло після півгодини втих. Ми були вдоволені, що вийшли з тієї «забави» ціло.
Та наша радість не довго тривала. Наш хутір облягла московська кіннота, й політруки почали обшукувати ввесь хутір. Біля дванадцяти кіннотчиків на чорних конях в'їхали на подвір'я.
«Тепер нам кришка, – сказав Іван Климів, – брама на лоно Авраама вже відкривається».
«Це правда, – відповів Лобай Володимир-Вугляр, – але у штаб Духоніна піде більше, ніж на лоно Авраама» – і стиснув міцно дві гранати в обидвох руках.
Із дивним спокоєм, – оповідав далі Вугляр, – ми дивилися на подвір'я, де з пивниці вигнали надвір усю рідню господаря і ще якихось сусідів. Інші вояки нишпорили по клуні і хліві.
«Хто стріляв із кулемета? – кричав московською мовою старшина до господаря. – Давай його сюди, а то куля в лоб!»
Та якось ніхто не стріляв, нікого не вбили й нічого не вкрали. Коли зголосили із другого хутора, що там теж нікого не знайшли, старшина запитав господаря про найкоротшу дорогу до Жовтянця, де вже були німці.
Вкоротці на хуторі зібралося біля сотні кіннотників і вільним трапом поїхали вбік на Жовтянець. Під селом розвинули білу плахту, як символ нового, невідомого етапу життя у вояків. Доля хотіла, що ні один солдат не заглянув до стайні на стрих.
«Тяжко було мені розігнути пальці і звільнити гранати, наче в корчах заклякли, – далі оповідав Вугляр. – За півгодини ми вже свобідно ходили по подвір'ї і випростовували свої хребти. Зв'язкові знову збігалися з усіх сторін, відбирали доручення й накази. Організаційне життя знову віджило, а мережа ОУН знову ввійшла в контакт з своїм Крайовим Провідником – Іваном Климовим-Леґендою».
Ось що оповів мені Вугляр про пригоду під Жовтянцем у день вибуху війни.
Іншу пригоду з Іваном Климовим і Вуглярем оповів мені значно пізніше П. Шевчук, який мав організаційний контакт із теологом з Юра Р. Дяковим. Приблизно в першій половині літа 1940 р. (це ще було перед арештуванням Дякова) Дяків Роман попросив Шевчука для асисти на якусь важливу стрічу. Прийшли вони на вул. Коперніка й Осолінських у Львові й побачили, як із протилежного боку надішли двоє мужчин (як опісля виявилося, це був Іван Климів і Вугляр). Вугляр під пахвою тримав книжки. Обидва вони зближалися до трьох мужчин, які йшли проти Климова й Вугляра.
Один із мужчин був у цивільному, а двоє в мундирах НКВД. На кілька кроків перед Климовим цивіль пізнав його (це був один жид-комуніст, який знав Климова ще з польської тюрми) і з насмішкою сказав:
– А, товариш Климів, яка несподівана зустріч?»
Це було так несподівано, що Климів вже не міг нічого зробити, як тільки привітатися. Енкаведисти попросили його до входу брами найближчої кам'яниці. Входячи в браму Вугляр ненароком пустив на землю книжку з-під пахви. Піднімаючи її, зручно сягнув рукою до спідньої кишені, в руці блиснула сталь пістолю і скоріше, ніж думка, впало кілька пострілів за брамою. Що там робилося, того Шевчук, ані Дяків не бачили. Саме того разу Дяків Роман ішов на стрічу із Климовим на вул. Осолінських. Стріча вже не відбулася, але з тієї халепи Климів і Вугляр вийшли непошкоджені. Енкаведисти вже світу Божого не побачили.
Коли в команді Вугляр оповідав про пригоду у Жовтянці, то мабуть тому, що казав йому оповісти мені Климів. Про пригоду на вул. Коперніка – не оповідав. Звичайно Вугляр був скупий їм розповіді про свої пригоди.
* * *
Одного дня шофер тимчасової команди Кобилко привіз до команди кілька міхів московських рублів із якоїсь бази, яку розбили вломники, можливо, що це був банк. Такої великої суми грошей мені ще не доводилося бачити в моєму житті. Я негайно повідомив Климова і спитав, що робити з грішми.
– Друже, – відповів Климів, – це приємна несподіванка, наші похідні групи на схід саме поважної суми в рублях потребують. Достав цю суму якнайскорше до Проводу на вул. Руській.
Довго ми числили ті рублі. Помагали: Пасіка, О. Матла й Данилюк. Точно не пригадую числа, але там було близько три чверти мільйона. До тієї суми доклали понад 500 руб., які принесла до команди Євгенія Харкевич-Матла. Її стриєчний брат, Левко Харкевич, провідний член ОУН, перед арештуванням у 1940 р. московським НКВД, дав Ґені згадану суму до переховання. Знаючи, що це організаційні гроші, Ґена, хоч сама дуже бідувала з маленькою дитиною, бо її чоловік Омелян теж сидів у тюрмі, ніколи тих грошей не використала й так, як запаковані дав їй Левко, принесла до команди, щоб звернути організації.
Мабуть, наступного дня я завантажив гроші до авта, взяв охорону на всякий випадок і поїхав до Проводу ОУН на вул. Руській. На брамі стояли стійкові й не хотіли мене пропустити. Коли ж я просив повідомити Івана Климова та подав своє прізвище, стійкові зм'якли й тон не був уже такий офіційний. Скоро явився Іван Климів і, заки зі мною привітався, сказав до стійкових:
– Того друга прошу впускати до мене в кожній порі дня й ночі.
– Так є, друже Провіднику, – зголосив стійковий і стукнув зап'ятками.
Охорона (не моя особиста, а грошей) взяла міхи на плечі, й ми за Климовим пішли сходами до його кімнати. Міхи зі специфікацією передали Василю Кукові, якого я бачив останній раз у 1939 р. у Кракові.
Іван мене почав водити по бюрах Проводу ОУН і пояснював, як працюють люди. Там я познайомився з Романом Малащуком, Вол. Левицьким, який мав чи не найбільше праці у своїй канцелярії, бо перед її дверима стояла довша черга.
Левицький видавав документи підпільникам і виготовляв членські виказки. З доручення Климова, Левицький мав мені теж виготовити членську виказку. Там я стрінув свого старого друга Степана Галамая, який у тому часі завітав до Проводу. С. Галамай урядував на Валах у міністерстві освіти і просив, щоб до нього зайти.