Я ледве сидів на кріслі перед комісаром політичної слідчої поліції із Золочева Йозефом Чайковскім. Присадкуватий, грубий, з рухливими очима, які неначе плавали в олії, комісар поклав короткі руки на краю бюрка і важко сопів. Побіч стояв його асистент Ґерчик, сильної будови мужчина, високий, із суворим обличчям і грізним голосом, яким від мене вимагав настирливо, щоб я признався до вини. Він був сильний, і я найбільше відчував його тяжку руку. Сидячи на кріслі, я тремтів від холоду, який проймай моє тіло. Тим разом мене вже не били. Вмовляли, просили, грозили, змальовували жахливий образ у тюрмі, а, може, й шибеницю.
– Будь розсудливий! – змучено говорив комісар Чайковскі. – Ти думаєш, що борешся за велику ідею. Воно насправді так не є. Євген Коновалець гуляє по нічних німецьких кабаретах за гроші, які ти й тобі подібні збирають на ОУН. Він іще додатково дістає гроші від німецького уряду, а вам вождь і Провід кажуть вести безвиглядну боротьбу з нами. Ти того не знаєш, як живуть члени Проводу з вождем на чолі.
Я сидів і на ніщо не реагував. Іще перед двома днями я обурювався на слова комісара Войтара, які він при побоях говорив. Я протестував проти обиди визначних провідних людей, які були членами Проводу ОУН, а головно заперечував усі наклепи на полк. Є. Коновальця.
Сьогодні я сидів байдужий до всього, фізично вичерпаний і тільки ще в думках, перечився з брехнею ворога, щоб підступом мене духово зламати, зневірити в наш Провід.
– Мовчиш, нічого не говориш? – продовжував комісар Чайковскі – боїшся признатись, гадаєш, що тебе за зраду зліквідує ОУН. Даремно, поки ти є під нашою опікою, тобі нічого не станеться. Ми маємо великі можливості й засоби, щоб тебе скрити за кордоном, дати гроші на життя… Зможеш жити, як пан – і вчитися. Ми нічого такого не вимагаємо від тебе, щоб ти не міг зробити. Виявиш сітку ОУН у Радехівщині, то навіть морально перед собою будеш оправданий, бо ти міг також заломатися під побоями, як це зробили інші. За це тобі гарантуємо добре життя й опіку…
– А як хочеш боротися за волю України, – докинув асистент комісара, – то можеш боротися з большевиками. Ми теж проти Москви й наші інтереси можуть бути спільні. Тут України ніколи не буде.
– Це вже покаже час, як буде, а я вам нічого не можу сказати про ОУН, бо сам нічого не знаю.
Довго вдивлявся в мої очі комісар Чайковскі і врешті почав писати протокол згідно з моїми зізнаннями. Більше мене не били. Я підписав протокол на одну сторінку, де нічого не було, крім моїх особистих даних і кілька заперечуючих відповідей на питання, які стосувалися до ОУН і самої протиколонізаційної акції.
Ще того самого ранку, тільки сонце сходило, я знову ішов хідником попри Народній Дім, де містився Союз. Світ виглядав мені інакшим, чи тому, що я його знову прощав, чи фізичне вичерпання і шум в ухах не дозволили сприймати його таким, яким він був.
На вулиці Львівській ні живої душі. Та несподівано надійшла дівчина, що обслуговувала родину, яка жила в домі Софії Шумської. Пройшла попри нас із страхом і сльозами в очах. Я, либонь, до неї усміхнувся, бо часто її стрічав на вулиці в сусідстві. Через чверть години за мною закрилися двері судової повітової тюрми.
8. ТРАНСПОРТ ДО ЗОЛОЧЕВА
Коли вже зникли сліди поліційних допитів, які видніли на обличчях майже кожного з нас, замкнених у судовій міській тюрмі, нас викликали на подвір'я. Поліція пов'язала нас ланцюжками й парами, що були пов'язані ще окремим ланцюгом, в ранішніх годинах повела на залізничну станцію.
Сонце яскраво вже світило, молоденькі листочки на деревах блищали своєю свіжістю та манили мої очі. Зелена травичка при дорозі, на якій часто зустрічався жовтий квіт молочаю, і під деякими домами нарцизи нагадували мені весну в повній красі. Чому того всього я не спостерігав перед тим? Це все таке гарне й дороге, навіть небо стало синіше, аж темне, й манило душу у свої незбагненні простори. Хотілось іти хоч би закутим, іти далеко-далеко й милуватися красою природи.
Рівночасно радість і сум оповили душу. Сум тому, що я був свідомий останнього прощання на волі. Аджеж прийде час, коли мури тюрми все закриють, лишаться тільки спомин про ті квіти молочаю, на яких уже увихалися бджоли, поля, які вкрилися ранньою озиминою, те небо, яке можна буде бачити хіба тільки через заґратоване вікно.
Та не було коли роздумувати, нас завантажили до вагону, й ми поїхали на Львів.
Висіли знову на Підзамчі у Львові і на станції чекали кілька годин на потяг до Золочева. Більша кількість поліції, яка тісно оточувала юнаків {найстарший із нас, районовий провідник ОУН Дмитро Кушинський із села Криве мав усього 23 роки і вже відсидів два з половиною роки тюрми в Золочеві, побувши на волі ледве кілька місяців) звертала на себе увагу всіх присутніх на станції.
Я завважив молоду дівчину-панянку, яка, як видно було, – шукала нагоди зблизитися до нас; її очі так і горіли бажанням довідатися, хто і за що арештовані. Вона підходила до поліції і питала про нас польською мовою, але поліція не відповідала. Тому, що я дивився пильно на неї, вона спробувала нав'язати контакт зі мною при помочі міміки. Я потвердив її німий запит, що ми українці й націоналісти. Звідки й куди нас везуть, годі було мені відповісти. Та все таки вона врешті відчитала з рухів моїх уст і сама повторила устами назви Радехова й Золочева. На її обличчі лягла легка усмішка.
Я був переконаний, що це вона збирала інформації для Служби Безпеки ОУН.
Коли ми сідали до потягу, дівчина помахала ще рукою в нашому напрямі і ми сховалися в переділі вагону.
* * *
Із залізничної станції в Золочеві до тюрми, яку називали «Замок», було досить далеко. Ми підходили доріжкою до гори, на якій височіла тюрма. З лівого боку було багато зелених дерев, а із правого боку оточував тюрму високий вал, підмурований кам'яною стіною. На тому валі стирчала колюча загорода із дротів і сітки. На одному розі стояла будка для сторожа, який проходжувався високо на валі.
В той час у тюрмі досиджував свого 5-тилітнього вироку Степан Шульган з-під Золочева, єдиний український політичний в'язень-націоналіст. Було ще кількох українських комуністів і жидів із Бродів та околиці.
Нас по одному розміщували по камерах тюрми між кримінальних в'язнів. Дмитра Кушинського дали до камери ч. 4, а мене до камери ч. 5, отже в сусідстві. Нам було вигідно перестукуватися тільки через стіну. Дмитро Кушинський уже знав тюрму, бо щойно перед місяцями її опустив, знав обслуги і деяких кримінальних в'язнів, тож давав «цинк» по камерах, щоб «кіндери» (кримінальні верховоди в камерах) не знущалися над прибулими націоналістами, бо при нагоді «скрутять в’язи й буде могила» кожному.
В той час більшість кримінального елементу політично орієнтувалася на комуну й часто з намови комуністів давалася добре взнаки українським націоналістам. Остороги Кушинського багато допомогли зберегти молодих юнаків ОУН перед наругами кримінальних в'язнів, та все таки в одній камері горішнього поверху, наших двох друзів бито й вони терпіли знущання.
Одначе такий стан довго не тривав. Прибуло ще кілька нових транспортів друзів з нашої Радехівської справи, їх розміщено по кількох у камері і з тим мусіли числитися кримінальні в'язні. Коли ж іще прибули нові націоналісти із Золочівщини зі справи Ясінських, тоді всі «кіндери» принишкли. Криміналісти українського походження відразу змінили свою політичну орієнтацію на націоналістів, з якими почали втримувати дружні відносини й часто чинно виступали проти тих, які симпатизували з комуною. Таким чином націоналісти скоро мали поважний вплив у камерах.
По кількох місяцях до тюрми привезли студента права Степана Галамая, якого поліція намагалася пришити до групи Ілярія Кука у справі Ясінських. Хоч не було конкретних даних, що Степан Галамай належить до ОУН, усе таки польський суд засудив його на три роки тюрми. Степан Галамай був провідником нашої націоналістичної групи, яка восени 1937 р., разом із прибулими друзями з Тернополя, начислювала біля сто осіб. Галамай теж переводив із нами ідеологічний вишкіл. Тут слід згадати про молодого гімназиста з Тернопільщини Безкоровайного, який був спокійний у поведінці, але дуже ідейний і бойової вдачі. Це ще був юнак, якого тюремна адміністрація кинула до тюремної темниці, що робила часто з націоналістами з якоїнебудь причини. В сусідніх камерах в'язні чули, як Безкоровайного сторожі били кількома наворотами і там його в темниці по кількох добах замучили на смерть.