Довше мені довелося сидіти в камері ч. 23 на горішньому поверсі з Петром Цицою, теж із справи Ілярія Кука. Це був високий і вродливий бльондин, із великими синіми очима, Дуже товариський. На поліційних допитах, які були тяжчі, не витримав і заломився. Він так оповідав мені про справу Ясінських.
Повітовим провідником Золочівщини був Василь Кук. Він Довший час вимагав від свого організаційного зверхника, щоб дозволити йому зорганізувати один напад і сконфіскувати більшу суму грошей для ОУН.
Вкінці провідник Василя Кука дав потрібний дозвіл із передумовою, що робота мусить бути виконана без жертв у людях з одного чи другого боку. Слід укласти такий плян, щоб не кинути підозріння на ОУН. Отже вся справа нападу мала бути переведена делікатно, а кінці пущені у воду. Василь Кук прийняв зобов'язання й зорганізував відповідну боївку, у склад якої входили Петро Цица, Качор В., Ґаба Микола, Майба й Кук Ілярій (молодший брат Василя).
У Золочівщині жили польські дідичі Ясінські, до яких належали землі Підлисся, включно з Підлиською горою, на якій стояв пам'ятник Маркіяна Шашкевича. Ясінські були великими шовіністами і їм було дуже не в смак, що на їх власних землях українці кожного року відбувають свої національні маніфестації.
В 1937 році був плян розпарцелювати землі Ясінських між польських колоністів, а пам'ятник Шашкевича усунути. Про це ОУН збирала відповідні докази, й повітовий провідник ОУН Василь Кук вирішив Ясінських заатакувати першим, щоб спаралізувати їхню акцію. Були це багаті дідичі, й В. Кук плянував сконфіскувати ті гроші, зібрані з тяжкої праці українських рук і з української землі.
Переодягнена в поліційні уніформи боївка з двома «таємними агентами в цивілю» приїхала до двора Ясінських перевести ревізію й переслухати дідичів під закидом зв'язку з якоюсь польською групою, яка в той час діяла нелегально на польських землях. Не пригадую собі провідника тієї групи й назви організації, яку переслідувала поліція.
Відповідні документи, уніформа поліції спершу не викликали жодного підозріння в Ясінських, які були тільки прикро заскочені. В часі переслухування, чи то мова, чи те, що гроші й деякі книжки були зложені, як доказовий матеріял проти Ясінських, зродили підозріння в дідичів, що вся справа неясна.
Ясінські намагалися якось получитися з комендантом поліції в Золочеві. Ілярій Кук завважив, що Ясінські починають підозрівати підступ і для більшого переконання, що дійсно поліція, проголосив тимчасове арештування Ясінських до вияснення всієї справи на комісаріяті в Золочеві. Ілярій Кук розрахувався на те, що десь по дорозі до Золочева відв'яжеться із своєю групою від Ясінських і замете за собою сліди. Тому дав доручення фірманові запрягати коні, й до панського повозу всіли «агенти».
У дорозі Ясінські зовсім позбулися всякого підозріння і вже були певні, що справді їдуть на комісаріят поліції. Почалася розмова «від серця» і Ясінські кидали всякі образи на адресу українців. Коли ж. дійшло до того, що Ясінські висловилися про українців як про бандитів, через яких немає ніколи спокою, нагло впали постріли: один, другий, і обидвоє Ясінські згинули відразу. Ілярій Кук вирішив справу під імпульсом внутрішнього почуття образи, за зневагу українського народу і згарячу поладнав справу некорисно для організації та громадської опінії. Хоч друзі були обурені таким потягненням Ілярія, було пізно про це говорити. Треба було втікати.
Першої ночі поліція вже встигла зорганізувати облави в усіх напрямках. Ще тієї ночі загинув Майба в поліційнім однострою у перестрілці з поліцією. Двох інших друзів поліція спіймала протягом кількох днів. Василя Кука, Миколу Ґабу, Петра Сороку поліція арештувала вдома, але із браку доказових матеріялів випустила їх на волю. Василь Кук відразу з поліції подався в підпілля. Скоро після того зробив це саме Микола Ґаба, але в 1938 р. поліція наскочила на нього на квартирі Купчика в Золочеві, де вив'язалася стрілянина. Ґаба відстрілювався із горища і вбив одного поліційного агента Бісінака, а сам скочив у город і втік.
Ілярій Кук сидів у камері 17, а в сусідній сиділи Степан Галамай і Петро Тупиця із с. Дмитрова, Радехівського повіту. Перед моєю судовою розправою мене перенесли з камери від Петра Цици до камери, де сидів Галамай. У тій камері разом просиділи кілька місяців, було доволі часу пізнати себе й подружити.
Дуже довірочно мене поінформували, що плянується втеча з тюрми Ілярія Кука, якому грозить кара смерти. Все мав поладнати його оборонець, який погодився принести йому пістоль до тюрми. Провід ОУН був повідомлений про плянову втечу, але тому що Ілярій Кук порушив організаційну дисципліну і на власну руку зайво постріляв людей, організація заборонила доставити пістоль до тюрми, бо вважала, що на волі Ілярієві не оминути суворого організаційного покарання. Було, отже краще погодитися з долею в тюрмі й ворожим судом.
Того всього Ілярій не знав і далі плянував утечу навіть без пістоля, просто через вирізану ґрату у вікні. Але й той плян зрадив бандит Цвен, який був донощиком тюремної адміністрації.
Тюремна адміністрація побоювалася, що Ілярій може зреалізувати плянову втечу, тому вирішила перевезти його до тюрми Бриґідок у Львові, вкоротці після судового процесу.
Процес проти Кука і друзів почався в січні 1938 р. в Золочеві, Ілярій Кук, Качор Вол. і Петро Цица одержали кару смерти. Двом останнім замінив апеляційний суд на досмертну тюрму, Ілярія стратили.
При страті Кука був присутній о. д-р Богдан Липський і, мабуть, д-р Степан Шухевич, як оборонець.
Чомусь адміністрація тюрми Бриґідок задумала Ілярія Кука повісити на вартівні, а не на подвір'ї, на побудованій шибениці, як до того часу було завжди практиковано. Отже процедура повішення виглядала так: кат холоднокровно заклав Кукові петлю на шию й вибив стілець з-під ніг. Сталося те, чого найменше можна було сподіватися.
Ілярій Кук своїм тягарем вирвав гак із стелі і впав живий на підлогу. За віруванням усіх в'язнів, у таких випадках другий раз не вішають. Та це, мабуть, були припущення, нічим не обґрунтовані, бо на очах свідків і Ілярія Кука робітники почали наново вмонтовувати гак у стелю, що забрало досить часу.
Тим часом Ілярій дуже мучився, тяжко віддихав і душився. Очима водив за працею робітників і чекав чергового повішення. За другим разом гак уже не вирвався, й Ілярій Кук закінчив своє молоде життя. Перестало битися серце молодого бойовика, сина залізничника із с. Красного коло Золочева.
9. СУДОВИЙ ПРОЦЕС
Приблизно у вересні 1937 р. судове слідство проти нашої групи було закінчене. Скінчилися затяжні й нудні допити слідчого, який майже кожного дня викликав мене до тюремного бюра і у присутності двох експертів, розпізнавальників характеру письма, питав щоразу одне й те саме. Експерти диктували інструкції і організаційні доручення, які знайшла поліція в Дубенка, а я все писав і писав, виглядало, що в безконечність, може по кілька сотень разів переписував мабуть чотири документи.
Три документи були підписані «Щетиною», тобто мною, а одні носили підпис «Канґур», тобто члена повітового проводу від пропаґандивних справ – П. Тупиці із с. Дмитрова. Всі документи були друковані вільною рукою. Тож і мені доводилося вільною рукою теж друкувати. Я, правда, намагався змінювати характер кожної букви, інакше їх укладав, писав помалу й незугарно та все таки знавці характеру письма визнали перед судом, що організаційні доручення були писані моєю рукою.
Я був би повірив експертам, що вони розуміються на справі, але коли вони обидва авторитетно ствердили, що письма підписані псевдом «Канґур» теж належать мені, тоді я дуже засумнівався у їхній фаховості.
Та дуже можливо, що поліція хотіла мене більше обтяжити матеріялами. Безпосередніх доказів проти мене вона не мала. Єдине, що Дубенко під тортурами виявив моє прізвище як людини, з якою мав організаційні зустрічі, і що письма теж походили від мене. Хоч Дубенко перед слідчим суддею відкликав свої попередні зізнання і сказав, що їх зізнав неправдиво і що зі мною ніколи про організаційні справи не говорив, це нічого не помогло, бо поліція, спираючись на перші зізнання Дубенка, обвинуватила мене як повітового провідника Радехівщини й того трималася до кінця.