Злісним наклепом є найменування погромів початку липня 1941 р. «днями Петлюри» — мовляв, це була помста євреям за вбивство головного отамана УHP Симона Петлюри Шварцбартом. Насправді, Петлюра був вбитий 25 травня 1926 р., а не в липні, а Шварцбарт діяв не сам, а з ініціативи Кремля.[3]
Погром влітку 1941 р. запланований і спровокований нацистами, був прологом до тотального геноциду. Суцільне знищення єврейського населення Львова розпочалося навесні 1942 р., коли євреїв зігнали в ґетто. Звідтіля їх вивозили до табору смерті в Белжці[4] і на місце масового розстрілу в Лисиницькому лісі. Решта євреїв знайшли смерть в самому ґетто і в «Янівському лаґері» — таборі в кінці Янівської вулиці. У всіх цих місцях масові екзекуції виконували німецькі військові і поліційні формування, але допоміжні функції доручалися також польським, українським і єврейським поліцаям, які здійснювали облави й арешти, пильнували приречених і знущалися над ними, ловили і вбивали втікачів. Поліцаї, як підкреслює автор, часто були добровольцями, хоч багато хто опинився в поліції і примусово, рятуючись від смерті або намагаючись хоча б трохи й відкласти. Це стосується зокрема єврейських поліціянтів («єврейської служби порядку») в ґетто. Слід гадати, під примусом стали на службу вбивцям і частина озброєних стражників (вахманів, «аскарів») з числа військовополонених. Згадує автор і покидьків, які видавали німецькій владі і поліції тих, хто переховував євреїв. Він підкреслює, що основним знаряддям окупантів був терор: нещадно вбивали кожного, хто надавав будь-яку допомогу євреям. Тим більшої пошани заслуговують ті українські і польські «праведники світу», які надавали євреям посильну допомогу, приймали в свої сім'ї єврейських дітей.
Описуючи прилюдні страти українців і поляків на вулицях і площах Львова, автор спогадів відзначає, що в списках страчених називалась одна з двох причин смертного вироку: переховування євреїв або належність до заборонених організацій (ОУН або польської АК), Автор не міфологізує українсько-єврейських стосунків ні в кращий, ні в гірший бік, а просто описує те, що бачив і знав — співжиття, українських і єврейських родин, співчуття українців жертвам геноциду, і, — в той же час, — випадки ганебної колаборації з нацистами людей різних національностей. Відзначено, що, на жаль, добровільні колаборанти і помічники виконавців геноциду були й серед українців, як і серед інших народів. Але Є. Наконечний підкреслює тенденційність авторів, що приписували саме українцям ініціативу знищення євреїв, при цьому звертає увагу на фальшування документів, цитування уривків з них у відриві від контексту. Так, Олександр Солженіцин у своїй антисемітській (?) книжці «Двести лет вместе» наводить з постанови Другого Великого Збору ОУН твердження, що Організація Українських Націоналістів «поборює жидів як підпору московсько-більшовицького режиму, усвідомлюючи рівночасно народні маси, що Москва це головний ворог». Однак він заміняє трьома крапками найважливіше речення: «Протижидівські настрої українських мас використовує московсько-большевицький уряд, щоб відвернути їхню увагу від дійсного спричинника лиха і щоб у час зриву спрямувати їх на погроми жидів». Спираючись на незаперечні факти, Є. Наконечний підкреслює; «приписування структурам ОУН організації у Львові єврейських погромів є зловмисною вигадкою українофобів з метою дискредитації української визвольної боротьби».
3
Не випадково Петлюра і один з діячів грузинського антибільшовицького уряду були вбиті відразу після приходу в Польщі до влади Ю. Пілсудського: правителі СРСР боялися союзу Польщі з українцями і грузинами.
4
Белжець розташований на залізниці Львів — Люблін. Колись це була остання місцевість Галичини і Австрійської імперії перед межею з Холмщиною і кордоном царської Росії.