Це останній чіткий спогад Ганнібала про лісовий будинок.
Через дефіцит гуми гусениці російського танка повзли по сталевих котках без амортизаційних бандажів, у башті можна було зомліти від вібрації і майже нічого неможливо було роздивитися крізь тряський перископ. Важкий КВ-1 дерся замерзлою лісовою дорогою, німці з кожним днем відкочувалися далі на захід. На задній палубі танка двоє піхотинців у зимовому камуфляжі тулилися до радіаторів, роззираючись по боках, чи не причаївся десь німецький вервольф із тих, що їх залишили за лінією фронту з протитанковими панцерфаустами.[19] Вони помітили порух у кущах. Командир у танку почув, що зверху стріляють його солдати, і розвернув машину в напрямку вогню, щоб націлити свій коаксіальний кулемет. Крізь перископ він побачив дитину, хлопчика, що з’явився з кущів, кулі зривали сніг навкруг нього, солдати мазали, стріляючи з вібруючої броні. Командир виринув із люка і припинив вогонь. Вони вже вбили так кількох дітей, то були прикрі помилки, і тепер раділи, що цей хлопець залишився живим.
Нарешті й солдати розгледіли його — худого, блідого, шия хлопця була обв’язана ланцюгом на замку, кінець ланцюга тягся за ним порожньою петлею. Коли вони посадовили його біля радіатора й зрізали йому з шиї ланцюг, разом відпали й шматки дитячої шкіри, що приросла до заліза. Хлопець нашорошено притискав до грудей гарний бінокль у чохлі. Вони торсали його, намагалися розпитувати російською, польською і трохи литовською мовами, аж поки не впевнилися, що він зовсім не вміє говорити.
Солдати соромилися один одного й не забрали у хлопця бінокль. Натомість дали йому пів’яблука, примостили за баштою в теплому диханні радіаторів і так довезли до першого села.
9
Моторизований радянський підрозділ із протитанковою гарматою і важкою ракетною установкою зупинився на ніч у порожньому замку Лектер. Вони поїхали звідти вдосвіта, залишивши по собі на снігу подвір’я темні масні плями. Лише одна легка вантажівка ще стояла у воротах, двигун її працював на холостих обертах.
Ґрутас із чотирма компаньйонами в уніформах медиків дивилися на неї з лісу. Минуло чотири роки, як Ґрутас застрелив на замковому подвір’ї кухаря, і чотирнадцять годин відтоді, як мародери залишили палаючий мисливський будиночок, покинувши там всіх своїх мертвих.
Удалині гупали бомби й трасуючі черги зеніток шарували небо.
Останній солдат, задкуючи, вийшов із дверей, він розмотував із котушки бікфордів шнур.
— Чорт, — вилаявся Мілко, — зараз полетить каміння завбільшки з товарні вагони.
— Ми мусимо туди неодмінно попасти, — сказав Ґрутас.
Солдат відмотав шнур до нижньої сходинки, обрізав його і присів напочіпки.
— Нащо нам туди, там усе вже давно розграбовано, — мовив Гренц. — C’est foutu.[20]
— Tu dâbandes?[21] — поцікавився Дортліх.
— Va te faire enculer! — огризнувся Гренц.
Вони нахапалися французьких слів, коли разом із «мертвими головами» перебували на перепочинку поблизу Марселя, і тепер хизувалися ними один перед одним, коли напружено на щось очікували. Лайка нагадувала їм приємні дні у Франції.
Радянський солдат біля сходів розщепив шнур на десять сантиметрів від кінця і засунув сірника головкою в розщепу.
— Якого кольору шнур? — спитав Мілко.
— Точно неясно, якийсь темний, — відповів Ґрутас, дивлячись у свій бінокль.
З лісу вони могли бачити, як освітилося обличчя бійця, коли другим сірником він підпалив шнур.
— Він помаранчевий чи зелений? — спитав Мілко. — Чи є на ньому смужки?
Ґрутас не відповів. Солдат неспішно почвалав до машини, посміюючись із товаришів у кузові, котрі кричали йому, щоб не барився, шнур позад нього сипав іскрами по снігу.
Мілко рахував, затамувавши подих.
Щойно вантажівка зникла з очей, як Ґрутас із Мілком кинулися вперед. Вогонь вже переповзав поріг, коли вони добігли до шнура. Смужки вони розгледіли тільки зблизька. Згорає двіхвилиниметер двіхвилиниметер двіхвилиниметер. Ґрутас перерубав його своїм великим викидним ножем.
Мілко пробурмотів «нахер хутір» і кинувся вгору замковими сходами вздовж шнура, видивляючись, шукаючи інших шнурів, інших зарядів. Він промчав через центральну залу вздовж шнура до вежі і побачив те, що шукав: шнур закінчувався великою детонаторною петлею. Неспішно повернувшись до зали, він доповів:
19
Panzerfaust («броньовий кулак») — легкий одноразовий протитанковий гранатомет, що прийшов на заміну фаустпатрону, пробивав сталевий лист завтовшки 200 мм.