Після того. Після того, чого він не міг бачити, не міг чути, не міг пережити. Заходить у дім, на скроні в нього засохла кров, у плечі стріляє біль, він прикутий до перил над сходами, на нього накинули якусь шмату. Грім… ні, то вибухи артилерійських снарядів у лісі, чоловіки перед каміном оточили шкіряну торбу кухаря, вони зривають із себе емблеми й жетони і кидають іх у торбу разом із документами, вивертають папери з портмоне і ладнають собі на руки пов’язки Червоного Хреста. Раптом ревіння і сліпучий спалах фосфорного снаряда, що влучив у башту мертвого танка на подвір’ї, і вже будиночок горить, горить. Бандити вибігають у ніч, до свого напівгусеничного фургона, лиш кухар, майстер фальшувати документи, затримується у дверях. Прикриваючи собі рюкзаком обличчя від жару, він дістає з кишені великого ключа і кидає його Ганнібалу одночасно з новим вибухом, вони з ним навіть не встигли почути виття того снаряда, будинок здригається, нахиляється балкон, Ганнібала притискає до перил, кухаря накриває сходами. Ганнібал чує, як тріщить його волосся в язиках полум’я, а потім він уже надворі, з ревінням стартує фургон і зникає в лісі, жевріє край шмати, що висить на нім, від вибухів здригається земля й осколки свистять повз нього. Він гасить ковдру, що жевріє, об сніг, і чвалає геть, геть, рука обвисла.
Сірий світанок над дахами Парижа. У грамофона в мансарді закінчився завод, він зупинився, свічки догоріли. Очі Ганнібала розплющені. Обличчя на стінах застигли. Вони знову перетворилися на етюди пастеллю, пласкі аркуші, яких торкається протяг. На черепі гібона його звичайний вираз. Починається день. Світло надходить. Нове світло звідусіль.
Під низьким сірим небом Литви у Вільнюсі міліцейський седан «шкода», лякаючи пішоходів, звернув із ділової вулиці Свентарагіо[105] у бічний провулок біля університету, люди відскакували на тротуари і стиха лаялися. Авто зупинилося перед недавно побудованим росіянами багатоквартирним будинком, котрий посеред старого кварталу виглядав якимсь одороблом. Високий чоловік у радянському військовому строї вийшов із машини і, провівши пальцем вниз по ґудзиках кітеля, натиснув кнопку поряд з табличкою «Дортліх».
40
Дзвінок пролунав у квартирі на третьому поверсі, де лежав старий, стіл поряд із його ліжком було заставлено ліками. На стіні над ліжком коливався маятник швейцарського годинника. Від годинника до подушки тягнувся шнур. Ще кріпкий був чоловік, але вночі, коли його охоплював страх, він міг потягнути за шнур і почути посеред темряви бій годинника, переконатися, що він ще не мертвий. Хвилинна стрілка рухалася стрибками. Йому ввижалося, ніби маятник, хитаючись туди-сюди, вирішує, коли ж пробити йому смертну годину.
За власним хрипким диханням старий не розчув дзижчання дзвінка. До нього долетів вже голос домробітниці з сіней, а потім і вона сама просунула у двері наїжачену чепчиком голову.
— Ваш син, пане.
Відсторонивши її, до кімнати зайшов лейтенант Дортліх.
— Привіт, батьку.
— Я ще не мертвий. Рано мене грабувати.
Старому було незвично від того, що злість спалахує у нього в голові, але вже не торкається його серця.
— Я приніс тобі шоколаду.
— Віддай його Бергід, коли йтимеш геть. Тільки не зґвалтуй її. Прощавайте, офіцере Дортліх.
— Пізно вже так поводитися. Ти вмираєш. Я прийшов взнати, чи не міг би я ще щось для тебе зробити, зрештою, це я організував тобі цю квартиру.
— Міг би змінити собі прізвище. Скільки разів ти змінював собі хазяїв?
— Скільки було треба, щоб залишитися живим.
На Дортліху був мундир із темно-зеленими кантами радянських прикордонних військ. Він зняв рукавичку і підступив до ліжка. Спробував пальцем нащупати батьків пульс, але старий відштовхнув його пошрамовану руку. Вигляд руки сина зволожив батьківські очі. Із зусиллям старий підвів свою руку і торкнувся медалей, що звисали з грудей схиленого над ліжком Дортліха. Серед нагород були знаки відмінника органів МВС, Інституту вдосконалення начальників в’язниць і таборів та відмінника понтонних і мостобудівних частин. Остання прикраса була заслуженою, Дортліх дійсно збудував кілька понтонних мостів, але для гітлерівців, коли служив у трудовому батальйоні. Це був красивий емальований знак, і, якщо хтось запитував про його походження, він обривав балачку: «Такі речі не роздають направо й наліво».
— Я прийшов не по твоє благословення, я прийшов узнати, чи не потрібно тобі щось, і попрощатися.
— Гидко бачити тебе в російській формі.
105
Свенторог — язичницький бог; долина Свенторога — стародавня назва місцевості, де пізніше постав Вільнюс.