— Двадцять сьома стрілецька,[106] — нагадав Дортліх.
— Ще гидотніше було тебе бачити в нацистській формі, це вбило твою матір.
— Нас було чимало. Не я один. Я зберіг собі життя. А ти отримав собі смерть у постелі, а не десь у канаві. У тебе є вугілля. Все це тобі забезпечую я. Поїзди на Сибір ідуть забиті. Люди сидять одне в одного на головах
і серуть у свої капелюхи. Втішайся своїми чистими простирадлами.
— Ґрутас був гіршим за тебе, і ти це знав. — Задишка перервала його фразу. — Чому ти пішов за ним? Ти мародерствував разом із бандитами й злочинцями, ви грабували будинки, ви роздягали мертвих.
Дортліх відповів, ніби не чув того, що казав йому батько.
— Коли я був малим і обпікся, ти сидів біля моєї постелі й вирізав дзиґу. Ти подарував її мені, а коли я вже міг утримати пруток, ти показав мені, як нею вертіти. Красива дзиґа, на ній там всякі звірі. Вона й зараз у мене є. Дякую тобі за дзиґу.
Він поклав шоколад біля ліжка на підлогу, щоб батько не міг його скинути туди сам.
— Вертайся до міліцейської управи, дістань моє досьє і зроби на нім позначку «Родичі невідомі», — промовив Дортліх-батько.
Дортліх дістав із кишені аркушик паперу.
— Якщо хочеш, щоб я відправив твоє тіло додому, коли ти помреш, підпиши оце, і нехай лежить. Бергід тобі допоможе і засвідчить твій підпис.
Машина їхала по гамірній вулиці Радвілайтес,[107] Дортліх сидів мовчки.
За кермом був сержант Свенка, він запропонував Дортліху сигарету і спитав:
— Важко його бачити?
— Я радий, що я не на його місці, — відповів Дортліх. — Ця курва, його домробітниця… краще б я пішов до нього, коли вона в церкві. Церква… вона ризикує свободою, ходячи до неї. Думає, ніби я про це не знаю. Батько не проживе й місяця. Я відправлю його тіло до його рідного міста в Швеції. У нас буде приблизно три кубометри вільного простору під трупом, гарний контейнер завдовжки три метри.
У лейтенанта Дортліха поки що не було власного кабінету, але він мав свій стіл у колегіальній кімнаті дільниці, де престижність місця вимірювалася його наближеністю до пічки. Зараз, навесні, піч стояла холодною, на неї було навалено папери. З тих документів, що лежали на столі в Дортліха, п’ятдесят відсотків були бюрократичним мотлохом і половину його можна було безбоязно викинути геть.
Між міліцейськими дільницями й МВС сусідніх Латвії та Польщі майже не існувало прямого зв’язку. Міліція в сателітних радянських країнах керувалася з центрального управління в Москві, нагадуючи колесо зі шпицями, але без обода.
Йому треба було проглянути деякі папери, зокрема спецтелеграму — список іноземців, котрі отримали візу на в’їзд до Литви. Дортліх порівнював його з довгим реєстром осіб, що перебувають у розшуку, і списком політично ненадійних. Восьмим у списку тих, хто отримав візу, був Ганнібал Лектер, котрий не так давно став членом молодіжного союзу при Французькій комуністичній партії.
Дортліх поїхав власним «вартбургом»[108] на центральну телефонну станцію, звідки він приблизно раз на місяць вирішував свої приватні справи. Почекав надворі, поки на зміну не з’явився Свенка. Тільки-но Свенка зайняв робоче місце біля головного пульту, тут і Дортліх опинився в телефонній кабіні, звідки по магістральній лінії, крізь тріщання й гудіння, міг поговорити з Францією. Він підключив до телефону вимірювач потужності сигналу й, боячись підслуховування, не відводив очей від його стрілки.
У темному підвалі ресторану у Фонтенбло задзвонив телефон. Він дзеленчав п’ять хвилин, аж ось нарешті підняли слухавку.
— Слухаю.
— Декому варто відповідати швидше, я тут сиджу, ризикую своєю сракою. Треба організувати, щоб наші друзі в Швеції готові були прийняти тіло… І ще, сюди їде хлопець Лектер. По студентській візі від союзу комуністичної молоді.
— Хто?
— Міркуй. Ми про це вже балакали, коли обідали з тобою останнім разом, — сказав Дортліх і глянув у список. — Мета його візиту: Каталогізація для народу книг у бібліотеці замку Лектер. Це, звісно, жарт — росіяни давно підтерлися всіма тими книжками. Треба щось робити там, у вас. Ти знаєш, кому про це сказати.
41
На північний захід від Вільнюса, неподалік річки Неріс, лежить у руїнах стара електростанція, перша в цьому краї. У кращі часи вона забезпечувала електрикою місто, кілька тартаків і механічний заводик над річкою. Вона працювала безперервно при всіх режимах, допоки сюди постачали польське вугілля, яке підвозили вузькоколійкою або річковими баржами.
106
27 стрілецька «Омська» дивізія була в складі військ РККА, що завершили анексію Литви Радянським Союзом у 1940 р.
107
Вулиця імені Барбори Радвілайте (1520–1551), дружини великого князя литовського і короля польського Зигмунда Августа.
108
Певне, йдеться про ту модель британської спортивної машини «Austin-7», ЯКУ під назвою «Wartburg» у 1930-х pp. будувала за ліцензією компанія «BMW». Східнонімецький легковик «Wartburg» із трьохциліндровим двохтактним двигуном почав випускатися тільки у 1956 р.