Ганнібал надів петлю Дортліху на шию і зазирнув йому в обличчя.
— Не засмучуйте мене.
Він повернувся до коня.
— Тільки один. Гренц… він вибрався на судні з біженцями з Бремергафена[110]… я можу це засвідчити під присягою…
— Добре, а вам зараз хочеться заспівати?
— Авжеж, я заспіваю.
— Тоді ми заспіваємо для Міші, гер Дортліх. Ви знаєте цю пісню. Міша її любила. — Він повернув Цезаря крупом до Дортліха. — Тобі не варто на це дивитися, — прошепотів коневі і почав пісню: «Маленький, тихий, мовчазний стоїть у лісі чоловічок…» Він цмокнув у вухо Цезарю і повів його вперед. — Співайте, щоб ослабити напругу, гер Дортліх. — «На ньому пурпуровий плащик мерехтить».
Дортліх завертів туди-сюди шиєю в намащеній петлі, дивлячись, як у траві розмотується моток линви.
— Ви не співаєте, гер Дортліх.
Дортліх розкрив рота і заспівав, немелодійно кричачи: «Скажи мені, хто він такий…»
А далі вони вже тягнули разом: «Отой маленький чоловічок…» Мотузка здибилася у траві, там трапилася плутанка, і Дортліх заволав:
— Порвік! Його ім’я Порвік! Ми називали його Каструльником. Його вбило в хаті. Ти його вже знайшов.
Ганнібал зупинив коня і повернувся до Дортліха, нахилився і подивився йому в обличчя.
Дортліх тремтів:
— Прив’яжи його, прив’яжи коня, його може вжалити бджола.
— Так, їх тут багато у траві. — Ганнібал перебрав жетони. — Мілко?
— Я не знаю, не знаю. Клянуся.
— А зараз ми перейдемо до Ґрутаса.
— Я не знаю, я не знаю. Відпусти мене, і я дам свідчення про Гренца. Ми його знайдемо в Канаді.
— Ще трохи куплетів, гер Дортліх.
Ганнібал рушив коня вперед, роса блищала на мотузці, вже майже натягнутій.
Здавлений крик Дортліха:
— Це Кольнас! Кольнас має з ним справи.
Ганнібал поплескав коня і повернувся назад, нахилився до Дортліха.
— Де Кольнас?
— У Фонтенбло, біля палацу Фонтенбло у Франції. У нього там кафе. Я передаю йому повідомлення. Це єдиний спосіб, яким я можу з ним контактувати.
Дортліх дивився Ганнібалу прямо в очі.
— Присягаюся Богом, вона була мертва. Вона вже була мертва, клянуся.
Не відриваючи уважного погляду від обличчя Дортліха, Ганнібал цмокнув коневі. Линва смикнулася, роса з неї спурхнула врізнобіч, коли різко встали дибки крихітні шерстинки на мотузці. Здавлений вереск Дортліха обірвався під Ганнібалове голосіння йому прямо в лице:
Вологий хрускіт і пульсуючий фонтан артеріальної крові. Дортліхова голова проїхала в петлі ще метрів шість і тепер лежала, дивлячись у небо.
Ганнібал свиснув — і кінь став, повів вухами.
Дійсно, що «сам-один, одягнений у пурпуровий плащик».
Ганнібал вивалив уміст Дортліхової сумки на землю, вибрав із купки ключі до машини і посвідчення. З сирих зелених гілок він зробив шампур і похлопав собі по кишенях, шукаючи сірники.
Поки багаття перегорало на жар, Ганнібал відніс Цезарю яблуко Дортліха. Він розгнуздав коня, щоб той не зачепився десь за кущі, і вивів його на стежину в бік замку. Поплескав його по шиї, а потім ляснув долонею по крупу. «Додому, Цезарю. Гайда додому».
Цезар пам’ятав дорогу.
44
Низький туман лежав у вільній від дерев просіці лінії електропередач, і сержант Свенка наказав своєму водієві їхати повільніше, щоб не напоротися на пеньок. Він подивився у карту і глянув на номер пілона, що підтримував важезні дроти.
— Тут.
Машини Дортліха не було на цьому місці, залишилися тільки сліди мастила на землі.
З кузова вилізли міліціонери з собаками. Два великих чорних ельзасці,[111] схвильовані тим, що опинилися в лісі, і серйозний пес-шукач. Сержант Свенка дав їм понюхати фланелевий піжамний жакет Дортліха, і вони рвонули вперед. Під захмареним небом сірі на вигляд дерева кидали тіні з розмитими краями, туман слався низинами.
Собаки кружляли навкруг мисливського будиночка, шукач рвався далі, кидався то в гущавину, то назад, аж тут із лісу пролунало гукання міліціонера. Його не одразу почули, тільки коли він подув у свисток.
Голова Дортліха стояла на пеньку, а на голові сидів ворон. Коли міліціонери наблизилися, ворон злетів, захопивши з собою, скільки міг понести.
Сержант Свенка зробив глибокий вдих і подав приклад бійцям, підійшовши до голови. Дортліх був без щік, їх було акуратно вирізано, з боків виглядали зуби. У розкритому роті між зубами стирчав його особистий жетон.
110
Bremerhaven («Бременська гавань») — портове місто в Нижній Саксонії, у федеральній землі Бремен.