Знайшли місце багаття й шампури. Свенка наскрізь прощупав попіл невеличкого вогнища. Холодний.
— Щічки з грибами а-натюрель, — сформулював він.
45
Інспектор Попіль ішов з управління поліції на набережній Орфевр на площу Богезів, маючи при собі тоненьку теку. По дорозі він зупинився в барі, щоб випити еспресо, з-за стійки до нього долетів запах кальвадосу, і він пожалкував, що ще не вечір.
Попіль ходив туди-сюди по доріжці, поглядаючи вгору на вікна леді Мурасакі. Легкі портьєри затулені. Тонка тканина іноді ворушиться під протягом.
Денна консьєржка, літня гречанка, його впізнала.
— Мадам чекає на мене, — сказав їй Попіль. — А юнак тут часто буває?
Консьєржка вловила вібрацію своєю консьєрзькою антеною й ухилилася від прямої відповіді:
— Я його не бачила, мсьє, у мене були вихідні. — І відчинила двері.
Леді Мурасакі лежала в ароматичній ванні. У воді плавали чотири гарденії і кілька помаранчів. Гарденіями було погаптоване улюблене кімоно її матері. Воно перетворилося на попіл. Спогади, брижі, відтак і квіти на воді переаранжувалися інакше. Тільки мати розуміла сенс її заміжжя за Робертом Лектером. Нечасті листи від батька, як і раніше, дихали прохолодою. Замість сухої квітки або пахучої травинки, він вклав в останній лист почорнілу гілочку з Хіросіми.
Що це, дзвонять у двері? Вона подумала: «Ганнібал», — посміхнулась і простягнула руку по кімоно. Проте він завжди телефонує або запискою попереджає про свій візит, а дзвонить у двері, перш ніж відкривати їх своїм ключем. Зараз не чути ключа в замку, лише дзвоник.
Вона вийшла з ванни і поспішно накинула на себе бавовняний халат. Припала оком до дверного вічка. Попіль. Попіль під наглядом.
Леді Мурасакі любила епізодичні сніданки з Попілем. Перший, у «Рrе Catalan»[112] у Булонському лісі, пройшов доволі формально, але інші, неподалік від його роботи, «У Поля», відбувалися в легкій, розслабленій атмосфері. Він також присилав їй письмові запрошення на вечері, одна записка навіть містила хайку[113] з надмірними референціями щодо пори року. Вона не давала згоди на вечері, хоч би й пропоновані в письмовій формі.
Вона відімкнула замок. Зустріла його чарівно боса, з волоссям, зачесаним угору.
— Інспекторе?
— Перепрошую за вторгнення без попередження, я намагався додзвонитися.
— Я чула телефон.
— Певне, з ванни.
— Заходьте.
Перехопивши його погляд, вона зрозуміла, що найперше він рахує, чи вся на місці зброя перед обладунком: кинджал танто, короткий меч, довгий меч, бойова сокира.
— Ганнібал?
— Його тут нема.
Привабливість леді Мурасакі не заважала їй бути незворушною мисливицею. Вона стояла спиною до світла, сховавши руки в рукавах, і чекала, поки здобич сама наблизиться. Інстинкти Попіля змушували його рухатися, полохати дичину.
Він стояв за диваном, торкався оббивки.
— Мені треба його знайти. Коли ви бачили його востаннє?
— Скільки це буде днів? П’ять. Щось трапилося?
Попіль став біля обладунку. Погладив лаковану поверхню скриньки.
— Ви знаєте, де він?
— Ні.
— Він не натякав, куди збирається?
Натякав. Леді Мурасакі дивилася на Попіля. Кінчики його вух палали. Він рухався, ставив питання і торкався речей. Йому подобалися різні фактури, він торкався чогось гладкого, а потім ворсистого. Вона це відзначала, навіть сидячи з ним за столом. Жорстке, потім ніжне. Як верхня й нижня поверхні язика. Вона знала, що збуджує його отаким своїм виглядом, і тоді кров відтікає від його мозку.
Попіль зайшов за вазон із квіткою. Коли він подивився на неї крізь густе листя, вона посміхнулася і перебила йому ритм.
— Він на екскурсії десь поза містом, не знаю, де саме.
— Авжеж, поза містом на екскурсії, — підхопив Попіль. — Полює на воєнних злочинців, треба думати.
Він подивився їй в очі:
— Вибачте, але я мушу показати вам ось це.
Попіль поклав на чайний столик розпливчасту фотографію, ще сиру й покручену, прямо з термофаксу[114] в радянському посольстві. На знімку видно було голову Дортліха на пеньку й міліціонерів, котрі з двома ельзаськими вівчарками і псом-шукачем стояли півколом. Наступний знімок Дортліха був копією його фотокарточки з посвідчення офіцера радянської міліції.
— Його знайшли в лісі, яким до війни володіла Ганнібалова сім’я. Я знаю, що Ганнібал був десь поруч, — за день до цього він перетнув польський кордон.
113
Хайку, або хокку, — форма традиційної японської поезії, ліричний вірш із 17 складів. Бід XX століття хайку стали популярними в літературах інших народів.