— Чому це мусить бути саме Ганнібал? У цієї людини напевне було достатньо ворогів, ви самі сказали, що він військовий злочинець.
Попіль підсунув ближче фото з посвідчення:
— Так він виглядав за життя. — Зі своєї теки Попіль дістав малюнок, перший із серії. — Таким його намалював і повісив на стіну в своїй кімнаті Ганнібал.
Половина обличчя на малюнку зображала анатомічну диссекцію, друга половина — вилитий Дортліх.
— Ви вдерлися в його кімнату непрошеним.
Попіль раптом розсердився.
— Ваша ручна гадюка вбила людину. Скоріш за все, не вперше, як вам напевне відомо краще, ніж мені. Тут є й інші, — сказав він, кладучи на стіл аркуші з малюнками. — Вони висіли в його кімнаті, ось цей, і цей, і цей. А це обличчя я бачив під час допитів у Нюрнберзі і запам’ятав. Всі вони переховуються від закону, а тепер вони намагатимуться його вбити, якщо зможуть.
— А поліція совєтів?
— У Франції вони тихесенько проводять власне розслідування. Такий нацист, як Дортліх, у лавах народної міліції — для них велике роздратування. Зараз вони отримали його досьє від Штазі[115] із НДР.
— Якщо вони схоплять Ганнібала…
— Якщо його зловлять на сході, вони там його просто застрелять. Якщо він звідти вибереться і триматиме язика за зубами, вони пригальмують цю справу, а згодом зовсім закриють.
— А ви її закрили б?
— Якщо він ужалить у Франції, попаде до в’язниці. А можливо, навіть втратить свою голову.
Попіль перестав міняти дислокацію, плечі його поникли. Руки він сховав у кишені. Леді Мурасакі випростала свої руки з рукавів.
— Вас депортують, — сказав він. — Мені буде неприємно. Мені подобається вас бачити.
— Ви живете тільки очима, інспекторе?
— А Ганнібал? Ви готові на все заради нього, хіба не так?
Вона почала щось відповідати, щось пояснювати на своє виправдання, а потім просто сказала «так» і чекала…
— Допоможіть йому. Допоможіть мені, Паскалю.
Ніколи до того вона не зверталася до нього по імені.
— Скажіть йому, щоб прийшов до мене.
46
Ріка Есон, темна й легітна, линула повз пакгауз і попід чорним судном, пришвартованим до причальної стінки неподалік Вер-ле-Петі.[116] Вікна низеньких кают на верхній палубі були затулені фіранками. На борт тягнулися електричні й телефонні дроти. Вологе листя палубного садочка сяяло свіжістю.
Вентиляційні люки були прочинені. Із трюму почувся зойк. Жіноче обличчя з гримасою болю показалося в однім із нижніх ілюмінаторів, притиснулось щокою до шибки, але чиясь товста рука відтягнула його від вікна й засмикнула фіранку. Ніхто цього не бачив.
Легкий туман прикрасив ореолами ліхтарі на набережній, згори пробивалося світло лиш декількох зірок. Воно було слабеньким і надто мутним для астрологічного прогнозу.
У кінці дороги охоронець при воротах освітив ліхтарем фургон із написом «Кафе дель Есте»[117] та, впізнавши Петраса Кольнаса, махнув йому рукою в бік оточеної колючим дротом стоянки.
Кольнас поспішив до причалу крізь склад, де робітник зафарбовував трафаретні написи «U. S. POST EXCHANGE, NEUILLY»[118] на товарних контейнерах. Кольнасу довелося лавірувати, склад був щільно ними заставлений.
Перед трапом, біля дерев’яного ящика замість столу, сидів охоронець. Допомагаючи собі ножем, він їв ковбасу й одночасно курив. Він витер руки носовиком, щоб обшукати візитера, але тут же впізнав Кольнаса і кивком голови видав дозвіл на прохід. Кольнас не часто бачився з рештою колег, у нього було особисте життя. Він шастав по кухні свого ресторану з мискою, все куштував і сильно обважнів із часів війни. Зігмас Мілко, худий, як завжди, впустив його до каюти.
Владіс Ґрутас сидів на шкіряній канапі, жінка з синцем на щоці робила йому педикюр. Вона мала затурканий вигляд і була надто старою, щоб її можна було продати. Ґрутас підвів голову з приємним, відкритим виразом на обличчі, що зазвичай означало: він насторожений. Шкіпер за штурманським столиком грав у карти з пузатим громилом на ім’я Мюеллер, у минулому служакою SS Dirlewanger Brigade,[119] відкриті шия й руки його були вкриті тюремними татуюваннями, а решту наколок приховував одяг. Ґрутас подивився на них своїми блідими очима, і вони, склавши карти, хутко полишили каюту. Кольнас не гаяв часу на привітання.
— Жетон Дортліха було встромлено йому між зуби. Добротна німецька іржостійка сталь, вона не розплавилася, не згоріла. Хлопець тепер матиме і ваш жетон, і мій, і Мілків, і Гренців.
119
Військова частина під командою Оскара Дірлевангера, доктора філософії, алкоголіка, котрий до війни двічі відбував ув’язнення за зґвалтування, на фронті уславився безстрашністю, а в діях проти мирного населення — особливою жорстокістю. У Дірлевангера служили німці-штрафники та «хіві» різних національностей. Кілька тисяч есесівців Дірлевангера і він сам були знищені у 1945 р.