— Ти ще чотири роки тому радив Дортліху, щоб обшукав ту хату, — промовив Мілко.
— Тепер цей лінивий курвань попав на той пікнік, де поштрикали виделкою його, — сказав Ґрутас.
Не дивлячись на жінку, він відштовхнув її ногою, і вона поспішила геть із каюти.
— Де цей поганий хлопчисько, що вбиває Дортліхів? — спитав Мілко.
Кольнас здвигнув плечима.
— Він студент, у Парижі. Я не знаю як він отримав візу. Він в’їхав легально. Інформації про його виїзд нема. Там не знають, де він дівся.
— А що, як він заявиться в поліцію? — припустив Кольнас.
— З чим? — спитав Ґрутас. — З малечими спогадами, дитячими кошмарами, старими жетонами?
— Дортліх міг розказати йому про телефонні дзвінки до мене, про зв’язок із тобою, — зробив припущення Кольнас.
Ґрутас здвигнув плечима:
— Хлопець намагатиметься створити нам трохи неприємностей.
Мілко гмикнув:
— Неприємностей? Я сказав би, що для Дортліха він створив велику неприємність. Вбити Дортліха було нелегко, він його, певне, застрелив у спину.
— Мені заборгував Іванов, — сказав Ґрутас. — Служба безпеки радянського посольства вичислить маленького Ганнібала, а решту ми вже самі зробимо. Тоді наш Кольнас перестане нервуватися.
Звідкілясь долетіли приглушені крики і звуки ударів. Ніхто з них на це не звернув ніякої уваги.
— Місце Дортліха тепер заступив Свенка, — нагадав Кольнас, намагаючись демонструвати спокій.
— А він нам потрібний? — спитав Мілко.
Кольнас гмикнув.
— Нам доведеться мати з ним справу. Свенка працював із Дортліхом два роки. У нього наші речі. Він єдина ланка між нами і картинами. Він займається депортантами, може примічати пристойніших із тих, котрих спрямовують до центру переміщених осіб у Бремергафені. А ми можемо витягати їх звідти.
Наляканий планом Плевена[120] і можливим переозброєнням Німеччини, Йосип Сталін вичищав Східну Європу методом масових депортацій. Потяги, забиті вщент людьми, везли одних на трудову смерть у сибірських таборах, а інших — до мізерного існування в таборах біженців на заході. Розпачливі висланці були для Ґрутаса багатим джерелом постачання жінок і хлопчиків. Він очолював велику торгівельну мережу. Його морфін був німецької медичної якості. Він постачав конвертери електричного струму на чорний ринок електротоварів, а також робив будь-які вдосконалення психіки, яких для кращого функціонування потребував його живий товар.
Ґрутас меланхолійно запитав:
— Цей Свенка був на фронті?
Вони не вважали по-справжньому діловими тих, хто вберігся від крові і бруду Східного фронту.
Кольнас знизав плечима.
— По телефону в нього молодий голос. Дортліх сам усе вирішував.
— Ми вивеземо все зараз. Продавати ще рано, але звідти треба вивозити. Коли він знову зателефонує?
— У п’ятницю.
— Скажи йому, щоб уже починав.
— Він захоче й сам виїхати. Йому потрібні документи.
— Ми можемо перекинути його до Рима. Не знаю, чи потрібен він нам тут. Обіцяй йому що завгодно, ну, ти сам знаєш.
— Картини перебувають у розшуку.
— Повертайся до свого ресторану, Кольнасе. Продовжуй на дурняк годувати фліків, і вони так само будуть рвати твої штрафні квитанції. Наступним разом, коли знову їхатимеш сюди мені щось мекати, привези тістечка.
— Та він у порядку, — сказав Ґрутас Мілкові, коли Кольнас уже пішов.
— Сподіваюся, — відповів Мілко. — Мені не хочеться керувати рестораном.
— Дітер! Де Дітер? — Ґрутас гатив у двері каюти на нижній палубі, і ті розчахнулися.
Там на своїх ліжках сиділи дві перелякані жінки, зап’ястя кожної було прикуте ланцюгом до трубчатої рами її койки. Двадцятип’ятирічний Дітер розчепіреною жменею вхопив одну з них за волосся.
— Наставиш їм синців, розіб’єш губи — і наші гроші втрачені, — нагадав Ґрутас. — А ось ця зараз буде моя.
Дітер відпустив волосся жінки і почав ритися у своїх забитих мотлохом кишенях, шукаючи ключі.
— Ево!
Старша жінка ввійшла до каюти і стала під стіною.
— Добре вимий оцю, і Мюеллер доправить її в садибу, — наказав Дітер.
Ґрутас і Мілко пройшли через склад до машини. У спеціальному, огородженому линвою відділку стояли ящики з написами «Побутова техніка». Ґрутас звернув увагу на британський холодильник.
— Мілко, ти знаєш, чому англійці п’ють тепле пиво? Тому що вони тримають його в холодильниках «Lucas». У моєму домі такого ніколи не буде. Мені потрібні «Kelvinator», «Frigidaire», «Magnavox», «Curtis-Mathes».[121] Я хочу собі тільки зроблене в Америці.
120
Запропонований у 1950 р. французьким прем’єром Рене Плевеном план створення наднаціональної Армії Європи як частини Європейської оборонної спільноти. Договір, укладений за цим планом у травні 1952 р. Францією, ФРН, Італією й державами Бенілюксу, не був ратифікований Французьким парламентом, тож чинності не набрав.
121
Статус компаній у 1950-х pp.: британська «Lucas Industries» спеціалізувалася на військовому, автомобільному й авіаційному електрообладнанні, холодильники не були її пріоритетом; американські: «Kelvinator» випустила перший ненаморожуючий холодильник; «Frigidaire» — наймасовіший виробник, у багатьох країнах і тепер традиційно «фріджідерами» називають холодильники будь-яких марок; «Magnavox» — перші транзисторні радіоприймачі; «Curtis-Mathes» — найдорожчі телевізори, на які надавалась гарантія 4 роки.