Ґрутас підняв кришку піаніно і зіграв кілька нот.
— Це піаніно для борделю. Мені таке не треба. Кольнас знайшов для мене рояль «Bosendorfer». Найкращий. Мілко, забереш його в Парижі… після того як закінчиш інші справи.
47
Знаючи, що він не з’явиться до неї, поки добре не відчиститься, не відмиється, вона сиділа й чекала на нього в його кімнаті. Він ніколи її до себе не запрошував, тож вона тут нічого не чіпала. Роздивлялася малюнки на стінах, анатомічні ілюстрації, якими було заповнено півкімнати. Вона витягнулася на його ліжку, поставленому за японським каноном перфекції «наполовину під карнизом». На поличці перед її очима стояла картина в рамці, накрита шовковою запоною з гаптованими нічними чаплями. Лежачи на боку, леді Мурасакі простягнула руку і підняла шовковий полог. Відкрився чудовий малюнок олівцем і пастеллю — вона гола, у лазні в шато. Малюнок було підписано знаком Вічності — Вісьмома Штрихами — й прикрашено японськими символами в трав’яному стилі з не зовсім правильними «водяними квітками».
Вона довго дивилася на малюнок, потім прикрила його і заплющила очі, у її голові зазвучав вірш Йосано Акіко:
На світанку другого дня вона почула кроки на сходах. Ключ клацнув у замку, і ось він, Ганнібал, брудний і втомлений, із рюкзаком у руці.
Леді Мурасакі зустріла його стоячи.
— Ганнібале, мені треба почути ваше серце, — промовила вона. — Серце Роберта мовчало. Ваше серце зупинилося в моєму сні.
Вона підійшла і притулилась вухом до його грудей.
— Ви пахнете димом і кров’ю.
— Ви пахнете жасмином і зеленим чаєм. Ви пахнете миром.
— Ви поранені?
— Ні.
Перед її обличчям із шиї Ганнібала звисала низка закопчених жетонів. Вона дістала їх у нього з-під сорочки.
— Ви зняли їх із мертвих?
— Якби ж то вони були мертві.
— Совєцька поліція знає, хто ви. Інспектор Попіль був у мене. Якщо ви прямо зараз підете до нього, він вам допоможе.
— Ці люди не мертві. Вони поки що аж занадто живі.
— Вони у Франції? Віддайте їх інспектору Попілю.
— Віддати їх французькій поліції? Навіщо? — він похитав головою. — Завтра неділя… я правильно рахую?
— Так, неділя.
— Ходімо зі мною завтра. Я по вас заїду. Я хочу, щоб ви зі мною подивилися на одного звіра і сказали, чи злякається він французької поліції.
— Але інспектор Попіль…
— Коли побачите інспектора Попіля, передайте, що в мене є для нього послання.
Ганнібал куняв.
— Де ви миєтеся?
— У жахливому душі в лабораторії. Зараз туди піду.
— Вам принести поїсти?
— Ні, дякую.
— Тоді відсипайтеся, — сказала вона. — Я піду з вами завтра. І потім всюди піду.
48
Мотоцикл Ганнібала Лектера — двохциліндровий «BMW», покинутий відступаючою німецькою армією. Свіжопофарбований чорним лаком, із низькими рукоятями керма, він також мав заднє сидіння. Там сиділа леді Мурасакі, сумка на плечі і чобітки надавали їй вигляду паризької дівчини-апаш.[122] Вона тулилася до спини Ганнібала, злегка тримаючись руками за його груди.
Уночі пройшов дощ, вже підсохла бруківка в ранковому світлі сяяла чистотою, вона добре тримала машину, коли вони хилилися вбік на різких поворотах дороги крізь ліс Фонтенбло, перетинаючи смугасті узори з тіней дерев і сонячних променів, у низинах зависло прохолодне повітря, але варто лиш було вирватися на відкриту галяву — і їхні обличчя обдувало теплом.
На задньому сидінні мотоцикла різкість бокового нахилу сприймається надмірною, перші кілька кілометрів Ганнібал відчував, як пасажирка за його спиною намагається його скорегувати, але потім вона призвичаїлася, останні п’ять градусів покладалася на віру, їхні маси злилися в одне ціле в стрімкому леті крізь ліс. Вони перетнули порослий жимолостю пагорб, повітря стало солодким на її губах. Гарячий гудрон і жимолость.
«Кафе дель Есте» на західному березі Сени за півмилі від містечка Фонтенбло, звідси відкривається приємний вид на зарічні гаї. Мотоцикл замовк, тільки розмірено поклацував, вичахаючи. Біля входу на терасу кафе — пташиний вольєр, у ньому садові вівсянки — секретна фірмова страва. Постанови, що забороняли готувати вівсянок, з’являлися регулярно. У меню вони значилися «жайворонками». Вівсянка завжди гарно співає, а ці якраз раділи сонцю.
122
Apache, «апачі», «апаші» — назва войовничого індіанського племені, на початку XX ст. в паризьких газетах «апашами» називали міських хуліганів, пізніше — молодих людей неформальної зовнішності.