Власні вантажівки компанії надвечір поверталися на відстій до складу. Ганнібал побачив, як з одної машини вилізла жінка-шофер. Вона непогано виглядала у комбінезоні, вся така по-французькому жвава. Жінка зникла всередині, а через кілька хвилин з’явилася в брюках, зі згорнутим комбінезоном під пахвою. Поклала згорток у сідельну сумку мопеда. Відчувши на собі погляд Ганнібала, вона кинула на нього гаврошівський погляд. Дістала сигарету, він підніс їй запальничку.
— Мерсі, мсьє… Зіппо.
Жінка пожвавилася, стріляла очима, з цигаркою в руці її жести стали ще більш артистичними.
Прибиральники, що замітали в складі, намагалися дослухатися, про що так цікаво теревенять ці двоє, але чули тільки її сміх. Вона задивилася на Ганнібалове обличчя, поки вони балакали, і мало-помалу її кокетство вщухло. Вона здавалася очарованою ним, майже зачарованою. Разом вони рушили вулицею до бару.
Мюеллер чергував біля воріт з іншим німцем на ім’я Гассман, у котрого недавно закінчився контракт в Іноземному легіоні. Мюеллер саме намагався продати йому сеанс татуювання, коли до воріт під’їхав фургон Мілка.
— Дзвони лікарю, Мілко повернувся з Парижа з трипером, — сказав Мюеллер.
— Це не Мілко. — Гассман мав кращий зір.
Вони вийшли з вартівні.
— Де Мілко? — спитав Мюеллер жінку за кермом.
— Звідки мені знати? Він заплатив мені за доставку рояля. Сказав, що буде через кілька днів. Покажіть ваші м’язи, зніміть мій мотик із кузова на землю.
— Хто тобі заплатив?
— Мсьє Зіппо.
— Ти маєш на увазі Мілко?
— Так, Мілко.
Ззаду під’їхала машина з продуктами, стала за фургоном і чекала, буфетник нервово постукував пальцями по керму. Гассман підняв задній полог п’ятитонки. Побачив рояль у ящику і менший ящик із наліпленим на нього ярликом із написами: «POUR LA CAVE» та «FOR THE WINE SELLAR — STORE IN A COOL PLACE».[138] Мопед стояв пристебнутий до бокових поручнів у кузові фургона. Там був трап, але легше було просто взяти й поставити мопед на дорогу.
Мюеллер підійшов допомогти Гассману з мопедом. Поглянув на жінку.
— Хочеш випити?
— Не тут, — відповіла вона, закидаючи ногу через сідло.
— Твій мотик деренчить, мов бздить, — гукнув їй услід Мюеллер.
— Вона програє тобі змагання у вишуканості манер, — похвалив Гассман.
Настройщик був схожим на скелет, із темними прогалинами між зубів і застиглою посмішкою на весь рот, як у Лоренса Велка.[139] Закінчивши настройку чорного «Бьозендорфера», він перевдягся в чорний фрак із білою краваткою і вийшов грати легку музику, поки до Ґрутаса на коктейль-вечірку збиралися звані гості. Музика деренчливо відлунювала від кахляної підлоги й великих площин вікон. Скляні полиці сталевої книжкової шафи поряд з інструментом резонували в тональності сі-бемоль. Поки ладнав рояль, настройщик задовольнявся кухонним стільцем, але грати, сидячи на ньому, не бажав.
— На чім мені сісти? Де фортепіанна лава? — спитав він служницю, а вона перепитала те саме в Мюеллера. Мюеллер знайшов йому стілець підходящої висоти, але з бильцями.
— Мені доведеться грати з розчепіреними ліктями, — пожалівся настройщик.
— Замовкни нахер і грай тільки американське, — наказав Мюеллер. — Бос хоче американську коктейль-паті, і щоби всі тут підспівували.
Біля буфету товпилися десь із тридцять гостей — чудернацькі уламки війни.
Там був Іванов із радянського посольства, занадто елегантно вдягнений, як для слуги народу. Він розмовляв з американським першим сержантом, котрий вів бухгалтерію військово-торговельної контори. Сержант був у цивільному мішкуватому картатому костюмі того кольору, що найкраще підкреслював павутиння судинної ангіоми в нього на носі. Єпископ із Версаля явився зі своїм служкою, котрий робив йому манікюр.
У безжальному світлі неонових трубок чорне облачения єпископа відсвічує зеленуватим забарвленням яловичини — зауважив Ґрутас, цілуючи його перстень. Вони трохи погомоніли про спільних знайомих в Аргентині. У холі відгонило міцним духом Віші.
Піаніст подарував публіці свій усміх скелета і взявся до пісень Кола Портера.[140] Англійська стояла на четвертому місці в списку його робочих мов, тож слова він здебільшого вигадував на ходу: «Що вдень, що вночі, ти моє сонце. Під місяяяцем тільки ти, ти єдина».[141]
139
Lawrence Welk (1903–1992) — зірка 1950-х pp., американський акордеоніст, бендлідер і конферансьє ельзаського походження, з 1951 до 1982 р. вів регулярну телепрограму «Шоу Лоренса Велка».
140
Cole Albert Porter (1895–1964) — один із найпопулярніших американських композиторів XX ст., автор десятків «вічнозелених» пісень, любив Париж, у 1917 р. вступив до Французького іноземного легіону, але до служби не дійшло.