Батько Дортліха не мав близьких родичів, тому його останню волю було виконано точно. Виконання заповіту забезпечила Клайпедська Асоціація річковиків і трудящих океану.
Крихітна процесія до цвинтаря складалася з катафалка, фургона з шістьма працівниками похоронної контори і легкового авто, у якому їхало двоє літніх родичів.
Не можна сказати, ніби батька Дортліха ніхто тут не пам’ятав, проте більшість його друзів дитинства самі вже померли і близьких теж лишилося мало. Він був блудним середнім сином, а той ентузіазм, із яким він колись сприйняв Жовтневу революцію, зовсім відчужив його від родини і завів у Росію. Син кораблебудівників прожив життя простого моряка. Парадокс — погодились між собою двійко старих родичів, що сунули у своїй машині за катафалком крізь надвечірній снігопад.
Гранітний родинний склеп Дортліхів із вирізаним над дверима хрестом і вишуканою галереєю вітражних вікон — просто кольорові шибки, без малюнків.
Цвинтарний сторож, серйозна людина, замів сніг із доріжки до дверей склепу і зі сходинок. Великий залізний ключ обпікав холодом навіть крізь рукавиці, і він повертав його обома руками, замок відгукнувся рипінням. Чоловіки з похоронного бюро відчинили великі подвійні двері і внесли домовину. Родичі стиха загомоніли про те, як недоречно виглядає емблема комуністичної профспілки на труні у фамільному мавзолеї.
— Сприймайте це як братський привіт від людей, котрі знали його найкраще, — порадив розпорядник похорону і кашлянув собі в рукавицю. «Як для комуністів, то ця труна виглядає дуже дорогою», — відзначив він для себе і задумався, як би попросити надбавку.
Сторож дістав із кишені тюбик із білим літієвим мастилом. Він намалював на камені смуги, по яких поїдуть стійки домовини, коли її засуватимуть у бокову нішу, і трунарі зраділи, що їм залишилося тільки штовхнути труну й не треба піднімати важкого.
Жалобники перезирнулися. Ніхто не зголосився прочитати молитву, тож вони замкнули будівлю і поспішили крізь завірюху до своїх машин.
Батько Дортліха лежить на своєму ложі з творів мистецтва, тихий і маленький, і кригою береться його серце.
Пори року надходитимуть і відходитимуть. Приглушені голоси долітатимуть знадвору з гравійних доріжок, а інколи до нього пошкребеться вусик виноградної лози. Кольори вітражів бліднутимуть потроху, на них наросте пил. Летить листя, а за ним і сніг, і знову так по колу. Картини, на яких намальовані обличчя, такі схожі на обличчя Ганнібала, лежать згорнуті в темряві, мов сувої пам’яті.
60
Великі м’які сніжинки падають у тихому ранковому повітрі на Заячу річку[164] в провінції Квебек, вкривають, мов пір’ям, підвіконня факторії Карибу[165] Корнер і крамницю тутешнього таксидерміста.
Великі, мов пір’я, сніжинки затримуються у волоссі Ганнібала Лектера, котрий наближається лісовою стежиною до дерев’яної хатини. Крамниця працює. У глибині будинку радіо грає «О Канада»[166] — десь шкільні хокейні команди ось-ось розпочнуть свою гру. Мисливські трофеї дивляться зі стін. Американський лось нагорі, а під ним, наслідуючи композицію Сікстинської мадонни, розташувалися: арктичний лис, біла кам’яна куріпка, волоокий олень, канадська рись і бобкет.[167]
На прилавку поділений на секції лоток із великим вибором очей для таксидермії. Ганнібал ставить на підлогу свій рюкзак і пальцем колупається в очах. Знаходить пару блідо-голубих найсвітлішого відтінку, такі годяться для улюбленої покійниці лайки. Ганнібал вибирає їх із лотка і кладе одне до одного на прилавку.
З’являється хазяїн. У Броніса Гренца вже сива борода, побілілі скроні.
— Агов, чим можу допомогти?
Ганнібал дивиться на нього, колупається в лотку і знаходить пару очей, подібних до Гренцевих, ясно-карих очей.
— Що це буде? — питає Гренц.
— Я приїхав по голову, — відповідає Ганнібал.
— По яку саме, чи маєте ви ліцензію?
— Я не бачу її тут на стіні.
— Можливо, така, як вам треба, є у службовому приміщенні.
Ганнібал перепитує:
— Можна мені туди? Я покажу вам, яка саме мені потрібна.
Свій рюкзак Ганнібал прихопив із собою. У ньому трохи запасного одягу, різницький ніж і гумовий фартух із написом «Власність Джона Гопкінса».
Цікаво було порівнювати адресну книжку Гренца і його пошту зі списком розшукуваних «тотенкопфів», який склали британці після війни. Гренц листувався з людьми в Канаді і Парагваї, мав кількох кореспондентів у Сполучених Штатах. Ганнібал переглядав папери вже на дозвіллі, коли їхав у поїзді, в окремому купе, дякуючи Гренцевій касі.
164
Du Lievre — річка Ліевр (Заяча), притока річки Квебек, назва запозичена французькими поселенцями в XVI ст. у місцевих племен і перекладена колоніальною мовою.
166
Пісня, написана композитором Лавале у 1880 р. на день Івана Хрестителя, була неофіційним гімном країни, статус Національного гімну Канади здобула у 1980 р.
167
Бобкет — північноамериканський дикий кіт, найближчий родич рисі, удвічі менший за неї, ареал — від Мексики до Аляски.