– Ти – господарка chocolaterie,[9] – каже вона. Незважаючи на вік – за моєю оцінкою, їй років вісімдесят, якщо не більше – голос у неї дзвінкий; у ньому виразно чуються різкі інтонації, властиві уродженцям півдня.
– Так, справді, – відповіла я й назвала своє ім’я.
– Арманда Вуазен, – назвалася бабуся. – Я живу он там, – вона кивком показала на один з будиночків біля ріки – охайніший, ніж інші, зі свіжою побілкою й червоною геранню в горщиках за вікнами. Потім посміхнулася, від чого її рожеве, як у ляльки, личко, зібралося в мільйони зморщечок, і сказала: – Бачила твою крамничку. Симпатична. Це ти молодець, постаралася. Тільки вона не для нас, місцевих. Надто помітна, – у її тоні не було несхвалення – тільки майже непомітна іронічна приреченість. – Я чула, наш m’sieur le curé уже ополчився проти тебе, – уїдливо додала вона. – Побитися об заклад готова, він уважає, що шоколадні не личить стояти на його площі. – Вона знову кинула на мене грайливий, глузливий погляд. – Йому відомо, що ти відьма?
Відьма, відьма. Це неправильне визначення, але я зрозуміла, що вона має на увазі.
– Чому ви так вирішили?
– О, це ж очевидно. Може, я й сама така. – Вона розреготалася, і сміх її пролунав, як какофонія скажених скрипок. – M’sieur le curé не вірить у чудеса, – сказала вона. – Щиро кажучи, я підозрюю, що він і в Бога не вірить. – Її голос повниться поблажливим презирством. – Хоч і має диплом богослова, а йому ще вчитися й вчитися. І моїй дурній доньці теж. У інститутах жити не вчать, вірно?
Я з нею погодилася й запитала, чи знаю я її доньку.
– Думаю, так. Каро Клермон. Безмозке дівчисько, дурніше не знайти у всьому Ланскне. Все говорить, говорить, говорить – і хоч би слово розумне сказала, – побачивши, що я посміхаюся, вона весело кивнула. – Не турбуйся, любонько, мене в моєму віці вже нічим не образиш. А вона уся в батька. Велике розчарування. – Бабуся глузливо подивилася на мене. – Тут зовсім нема де розважитися. Особливо коли ти стара, як я. – Вона помовчала, пильно дивлячись на мене. – Але, думаю, ми з тобою все-таки знайдемо, чим потішитися. – Тут її голова торкнулася моєї, і мене немов обдало свіжим подихом. Я намагалася вловити її думки, намагалася зрозуміти, чи не знущається вона з мене, але відчувала лише її доброту й веселий настрій.
– Я просто торгую шоколадом, – з посмішкою сказала я.
Арманда Вуазен глузливо пирхнула.
– То ти, я бачу, і справді вирішила, начебто я тільки вчора на світ народилася.
– Знаєте, мадам Вуазен…
– Клич мене Армандою, – чорні очі заіскрилися сміхом. – Так я почуваю себе молодшою.
– Добре. Тільки я й справді не розумію…
– Я знаю, яким вітром тебе занесло, – хитренько заявила вона. – Одразу відчула. Ти прийшла з карнавалом. У Маро повно бурлак, що подорожують із карнавалом: цигани, іспанці, мандрівні ремісники, вихідці з Алжиру, інший набрід. Колись я вже знала вас – тебе й твоє дитя. Як тепер ви себе називаєте?
– Віана Роше, – посміхнулася я. – А це – Анук.
– Анук, – лагідно повторила Арманда. – А твій сіренький дружок – зір у мене тепер не такий гострий, як колись – хто він? Кіт? Білченя?
Анук хитнула кучерявою голівкою й радісно, з полегшенням в голосі, пояснила:
– Це кролик. І звати його Пантуфль.
– Ах, кролик. Ну звичайно ж… – Арманда лукаво підморгнула мені. – Бачиш, я знаю, яким вітром вас занесло. Я й сама кілька разів відчувала на собі його подих. Може, я й стара, але обдурити мене нікому не вдасться. Нікому.
Я кивнула:
– Може, ви й маєте рацію. Приходьте колись до «Мигдалю». Я знаю, хто які ласощі любить. І вас почастую вашими улюбленими. Подарую вам найбільшу коробку.
Арманда засміялася.
– Шоколад мені не можна. Каро й цей лікар-нетяма забороняють. Як, утім, і все інше, що мені до вподоби, – іронічно додала вона. – Спочатку заборонили курити, потім пити, тепер це… Бог знає, напевно, ще треба було б перестати дихати, тоді, мабуть, буду жити вічно, – вона зареготала, але якось втомлено, і схопилася за груди. Мені стало моторошно: я чомусь одразу згадала Жозефіну Мускат. – Я їх не звинувачую, – провадила далі Арманда. – Вони так живуть. Намагаються захиститися від усього. Від життя. Від смерті.