– У відпустку приїхали, мадам? – За місцевим етикетом йому дозволено розпочинати бесіду з чужинцями. Я бачу, що за зовнішньою байдужістю торговця приховується жадібна цікавість. У Ланскне, яке розташоване поряд з Аженом і Монтобаном, туристи – велика рідкість, і тому до інформації тут ласі, як до живих грошей.
– Ненадовго.
– З Парижа, значить? – Це, мабуть, через наш одяг. У цьому мальовничому краї люди бляклі. Соковиті кольори, на їхню думку, – це непотрібна розкіш; та вона їм і не пасує. Яскрава рослинність на узбіччях доріг – усе зайве, шкідливі бур’яни.
– Ні, ні, не з Парижа.
Візок уже майже у кінці вулиці. За ним прямує невеликий оркестр – дві флейти, дві труби, тромбон і військовий барабан, награючи якийсь незнайомий мені марш. Слідком біжать із десяток дітлахів, вони підбирають на землі солодощі, які лишилися після візка. Дехто з них у карнавальних костюмах. Я бачу Червону Шапочку й ще якогось кошлатого казкового персонажа, мабуть вовка. Вони по-доброму сперечаються через оберемок стрічок.
Колону замикає фігура в чорному. Спочатку мені здалося, ніби це один з учасників карнавалу, можливо якийсь Доктор Смерть,[1] але коли він підійшов ближче, я здогадалася за старомодною сутаною, що мені зустрівся сільський священик. Йому років з тридцять п’ять, хоча здалеку він здається старшим – через величний, поважний вигляд. Він обертається до мене, і я з подивом помічаю, що він теж явно не був народжений в цих краях. Обличчя з широкими вилицями, світлі очі, які найчастіше можна побачити у жителів півночі, довгі, як у піаніста, пальці спочивають на срібному розп’ятті, що звисає з шиї. Можливо, саме це, його немісцеве походження, і дає йому право дивитися на мене. Але в його холодних світлих очах немає жодної ознаки привітності. Він свердлить мене оцінюючим злісним поглядом, як людина, що побоюється за свою владу. Я посміхаюся йому, і він злякано дивиться в інший бік. Жестом підкликає до себе двох діточок, показує їм на сміття, яким тепер посипана вся дорога. Ці двоє неохоче починають підбирати й кидати використані стрічки із цукерковими обгортками у найближчий сміттєвий бак. Відвертаючись, я краєчком ока знову ловлю на собі його погляд, який в іншому разі я могла б прийняти за ознаку захоплення, але тільки не від цього чоловіка.
Поліційного відділку в Ланскне-су-Тан немає, а отже, немає й злочинності. Я намагаюся брати приклад з Анук, намагаюся розгледіти істину під зовнішнім панциром, але бачу наразі лише самі розпливчасті плями.
– Ми залишимося? Залишимося, maman?[2] – Моя дівчинка наполегливо смикає мене за руку. – Мені тут подобається, дуже подобається. Ми правда залишимося?
1
Традиційна фігура карнавалу у середньовіччя, коли епідемії чуми забирали тисячі й тисячі життів. (