Закінчив виступ подякою лідерам, які стали на бік України й продемонстрували щиру підтримку. За словами його помічників, Зеленський мав на увазі, зокрема, Бориса Джонсона, із яким також зустрічався того дня у Мюнхені. Однак ім’я Джонсона в промові не назвав.
— Я не називаю вас поіменно — не хочу, щоб деяким іншим країнам було соромно. Але — це їхня справа, це їхня карма. І це на їхній совісті.
Як Зеленський уявляв собі напад? Хто його очолить — воєнізовані формування, як на Донбасі 2014 року? Російські спеціальні війська, як у Криму, без розпізнавальних знаків на одностроях? Чи як у Сирії, Росія поведе кампанію з повітря і хаотично бомбитиме цивільних? Чи відправить Путін танки через кордон? Якщо так, чи далеко вони просунуться? Практично до самої столиці, до Києва, як це було у Грузії 2008 року, коли вони майже дійшли до Тбілісі? Чи триматимуться кордонів на сході та півдні?
Зеленський не знав. Не був навіть певен, що саме союзники вважатимуть вторгненням — а не, скажімо, черговим збройним зіткненням десь на краю Європи. У середині січня президент Байден мимохіть зауважив, що Росію притягнуть до відповідальності, лише якщо масштаб її нападу буде достатньо великим.
— Одна справа, коли це незначне вторгнення, — сказав Байден, — і тоді доводиться сперечатися, що робити й чого не робити.
Ця ремарка залишала Росії певний простір для коригування власних амбіцій: дещо їх стримавши, вона могла б уникнути повного пакету західних санкцій. Зеленському така стратегія була не до вподоби. Немає, казав він, такого поняття як незначне вторгнення.
— Як не буває й незначних жертв і маленького горя від втрати близьких[260].
Насправді Зеленський хотів мати й те, й інше. Він робив ставку на незначне вторгнення і сподівався, що воно спровокує значну реакцію Заходу. За сценарієм, що уявляв собі Зеленський, Росія ударить зі сходу, де спробує захопити більше територій. Там Кремль усе ще мав шанси знайти союзників та прихильників. Особливо вразливим видавався Харків, розташований на північному сході України. Передмістя Харкова межували з російським кордоном, а його історичний центр був відкритий для вогню російської артилерії, яка могла обстрілювати місто навіть не перетинаючи кордону з Україною. Під час інтерв’ю Washington Post у січні Зеленський навіть мимохідь визнав, що Харків, друге за величиною місто країни, «можуть окупувати». Нічого відвертішого від президента громадськість ще не чула.
У заявах Зеленського після повернення 19 лютого з Мюнхену не було жодного натяку на небезпеку, яку він обговорював із західними лідерами. Президент не визнавав ані серйозної загрози повітряних бомбардувань, ані можливого оточення Києва. Знав, що Захід відправив його додому з пустими руками, не дав нічого — ні санкцій, ані гарантій безпеки, — що могло б зупинити чи бодай затримати вторгнення будь-якого масштабу. Тож Зеленський чекав, працював у дні перед вторгненням за більш-менш нормальним розкладом. Ушанував пам’ять жертв масового вбивства протестувальників на Майдані Незалежності 2014 року. Поспілкувався по телефону з лідером Словенії. Приїхав із візитом президент Естонії, і Зеленський закликав його інвестувати в український ІТ-сектор.
Через два дні після поїздки Зеленського до Мюнхену Путін виступив із промовою, яка тривала годину і звучала, як оголошення війни. Він звинуватив Україну в катуванні, геноциді та інших злочинах проти жителів Донбасу. Заявив, що Україна має ядерні амбіції, і це становить безпосередню загрозу Росії. Заперечив життєздатність і навіть існування України як незалежної держави. І повернувся до теми розширення НАТО, перефразувавши аргументи, які вперше представив у Мюнхені півтора десятиліття тому.
— Вони повністю ігнорують нашу стурбованість, протести й попередження, — сказав про альянс Путін. — Плюють на них і роблять усе, що хочуть[261].
Однак наприкінці цієї обвинувальної промови Путін утримався від оголошення війни. Натомість повідомив, що Росія визнає окуповані регіони на сході України, так звані Донецьку й Луганську народні республіки, незалежними державами. Це був бюрократичний напівзахід, і він давав Зеленському надію на те, що найпохмуріші прогнози не справдяться. Путін заявляв претензії на українські регіони, які Росія частково контролювала вісім років. Не націлювався на Київ чи бодай щось за межами Донбасу. Проте чиновники США не мали ілюзій щодо справжніх намірів Путіна.
Того дня головний дипломат України Дмитро Кулеба якраз перебував у Вашингтоні, і президент Байден запросив його до Овального кабінету. Обидва бачили новини про виступ Путіна.
260
У заяві, опублікованій в соціальних мережах 20 січня 2022 року, Зеленський відповів на фразу Байдена про «незначне вторгнення».