— Ти мама президента, — пригадує його слова присутній під час розмови помічник. — З тобою нічого не може трапитися.
Після запровадження воєнного стану більшість членів Ради нацбезпеки, у тому числі глави війська та спецслужб попрямували з Офісу Президента кожен до себе в штаб. Вони мали чіткі обов’язки: стежити за полем бою, збирати розвідувальні дані та командувати армією. Роль президента не була визначена так чітко. Хоча посада Верховного головнокомандувача надавала йому повну владу над Збройними силами, він не мав ані досвіду, ані бажання ними керувати. Зеленський довірив бойові дії генералам, а сам зосередився на дипломатії, на необхідності об’єднати світових лідерів. Вимірюючи кроками кабінет, президент першим набрав на телефоні номер Бориса Джонсона, британського прем’єр-міністра. У Лондоні було ще темно, близько 04:40, однак Джонсон відповів і по-дружньому привітався із Зеленським. Вони зблизилися за місяці, що передували війні; Джонсон активніше за своїх колег заспокоював українців і обіцяв свою підтримку. До того ж його уряд за кілька тижнів до вторгнення надіслав найбільшу партію зброї разом з реактивними протитанковими гранатами.
— Ми будемо битися, Борисе! Ми не збираємося здаватися![18] — кричав Зеленський по гучному зв’язку.
Данілова, який перебував поруч, ця сцена настільки зворушила, що він зняв її на мобільний телефон.
У Західній Європі взялося на світанок, і Зеленському почали телефонувати інші іноземні лідери — з Вашингтона, Парижа, Берліна, Анкари, Відня, Стокгольма, Варшави, Брюсселя, інших міст; лампочка на телефоні захищеного зв’язку спалахувала кожні десять-двадцять хвилин. Жоден не підбадьорював, як Джонсон, а дехто пропонував завуальовані ультиматуми, щоб донести до Зеленського всю небезпеку ситуації.
— У перший день президенту погрожували, — розповів мені Сибіга, радник із зовнішньої політики, який готував тези для цих дзвінків і, схилившись над столом президента, дослухався до розмов. — Суть була така: прийміть вимоги Росії, інакше вам з родиною кінець.
Кілька іноземних лідерів запропонували себе як посередника для України, щоб узгодити умови її капітуляції.
— Пропозиції звучали десь так: погоджуйтеся на умови! Усвідомте, із чим маєте справу!
Російські регулярні війська за оцінкою налічували близько дев’ятисот тисяч людей — принаймні вчетверо більше за армію України[19]. Росія мала вп’ятеро більше бойових броньованих машин і вдесятеро більше літаків. Оборонний бюджет України в сумі 4,5 мільярда доларів становив десяту частину щорічних видатків Росії на військові потреби.
Союзники Зеленського розуміли співвідношення сил, і що воно означає. Тож кожен свій телефонний дзвінок починали із запитання, чи планує він заради власної безпеки полишити Київ, і чим вони можуть допомогти. Президентські охоронці мали вибір з кількох безпечних місць. На околицях столиці чекали бункери, готові прийняти президента. Західніше, біля кордону з Польщею, різні державні об’єкти забезпечили б президентові свободу керувати без безпосередньої загрози бути вбитим чи оточеним російськими силами. Кілька європейських лідерів пообіцяли, що допоможуть йому втекти разом із сім’єю та персоналом. Одним з найбезпечніших варіантів було б керувати обороною України з об’єкта у східній Польщі, під ядерною парасолькою НАТО. Чиновники США, зокрема, й президент Джо Байден, були готові всіляко сприяти створенню тимчасового уряду України в екзилі.
Зеленський був вдячний за ці запрошення, але також вважав їх дещо образливими — ніби союзники поставили на ньому хрест.
— Я втомився від цього[20], — казав він пізніше про пропозиції втечі, які, за його словами, «прилітали зусібіч».
Він намагався повернути кожну розмову до потреб України для захисту — великі постачання озброєння, закриття неба над країною — і дратувався, коли у відповідь чув нові пропозиції допомоги зі втечею.
— Даруйте, — підсумовував Зеленський, — це просто не ввічливо.
Розпач президента відчувався під час ранкової розмови з президентом Франції Емманюелем Макроном, який переключив дзвінок на гучний зв’язок і разом з помічниками став слухати, як Зеленський описує початок вторгнення[21].
— Це тотальна війна, — зауважив Макрон.
— Так, — пролунало у відповідь. — тотальна війна.
18
Інтерв’ю Олексія Данілова «Українській правді», опубліковане 5 вересня 2022 року в рамках реконструкції перших годин вторгнення та днів, що передували йому.
19
Оціночну чисельність сил з обох сторін вторгнення взято зі звіту Європейського парламенту, опублікованого в березні 2022 року під назвою «Russia’s War on Ukraine: Military Balance of Power».
21
Розповідь про телефонну розмову Зеленського з президентом Емманюелем Макроном вранці в день вторгнення взята з відеозапису дзвінка, показаного в документальному фільмі 2022 року «Un président, l’Europe et la guerre» (Президент, Європа і війна) режисера Гі Лагаша.