Серед помічників Зеленського найчастішою реакцією на таку загрозу був певний фаталізм, який незабаром почав виконувати роль організаційного принципу. Деякі жорсткі заходи безпеки — забарикадовані ворота, бронежилети — на початку війни сприймалися необхідними. Тепер, коли ризик прориву російських десантників зник, команда Зеленського розуміла, що ці заходи безглузді. Вони протистояли загарбнику з ядерним арсеналом. Вони вирішили не тікати. Який сенс ховатися?
Якось на початку квітня я відвідав одного з найближчих помічників Зеленського — Михайла Подоляка. З перших днів вторгнення він жив у бункері, а тепер повернувся до свого кабінету на третьому поверсі. На дверях висіла табличка з іменем господаря, крізь вікна в кабінет лилося світло. Жодних мішків із піском для захисту шибок від вибухової хвилі. Подоляк навіть штори не закрив. Коли я про це запитав, він знизав плечима та відповів, що рано чи пізно ракети прилетять.
— По нас тут ударять, — сказав, — і залишаться самі руїни.
Однак страху в його голосі не було. Навіть особливих емоцій не було.
— Що ми можемо зробити? Маємо працювати.
Чепурний і красномовний Подоляк любив за роботою слухати в навушниках гучний хеві-метал і був порівняно новим працівником адміністрації. Більшу частину професійного життя займався журналістськими розслідуваннями, а потім перейшов у сферу політтехнологій та кризових комунікацій. Навесні 2020 року, коли пандемія COVID-19 почала псувати рейтинги Зеленського, Подоляк долучився до команди речником. Навіть у цій велелюдній компанії він вирізнявся відкритістю та прямотою в спілкуванні з медіа. До Росії він ставився жорстко завжди. Відколи ж сталося вторгнення, виступав за повну та безкомпромісну перемогу, що, здається, не надто узгоджувалося з намірами президента — принаймні на початку.
— Дуже важливо, щоб ви зрозуміли.
Ми влаштувалися за столом для засідань, Подоляк відсунув стос паперів та мапу нещодавніх боїв під Києвом. Повів далі:
— Про якусь нормалізацію відносин із Росією не може бути й мови. Злочини росіян повністю змінили емоційне тло сприйняття Росії. Для України Росія — це країна, яка перестала існувати. Вони нелюди, монстри.
Він згадав фільтраційні табори, які Росія розгорнула на півдні та сході України, та в яких утримувала й допитувала цивільних. У цих таборах зникали цілі родини. Звідти жінок і дітей, часто проти їхньої волі, депортували до віддалених регіонів Росії. Надходило безліч повідомлень про тортури та принизливі умови в таборах, і Подоляк мав слушність, звернувши увагу на їхню схожість із Дахау і Бухенвальдом.
— Різниця полягає в тому, що ці рани не загояться, як сталося після Другої світової війни. Нині росіяни бачать, що вони творять у Бучі, і це їх лише надихає. Вони вимагають масових убивств. Це геть інший рівень усвідомлення. У німців було каяття. У росіян його не буде.
Мене здивувало, що Подоляк зайняв таку позицію. На той час ще видавалося зарано судити про рівень підтримки вторгнення російським населенням. Згідно з опитуваннями, близько 60 % росіян підтримували вторгнення, а майже чверть — не схвалювали. Однак більшість росіян розуміла, що критикувати державу під час телефонного опитування не можна. На початку березня Кремль прийняв закон, який забороняв відкритий виступ проти війни. У Росії людину можуть ув’язнити на п’ятнадцять років лише за те, що вона назвала війну війною замість «спеціальної військової операції».
До того ж кілька російських дисидентів продовжували виступати онлайн і намагалися організувати протести. Один із них — Ілля Яшин — пізніше надішле мені листа з в’язниці в Сибіру. «Ми опираємося»[280], — написав він і навів кілька поодиноких випадків інакомислення, що їх було швидко придушено. Московський суд дав Яшину вісім із половиною років за публікацію відео про звірства в Бучі. «Ті, хто залишилися в Росії, — писав він, — мають всі права заручників… Мовчання заручника під дулом автомата терориста не робить його співучасником терориста».
Зеленський принаймні в публічних заявах із цим начебто погоджувався. Поки що не звинувачував усіх росіян у причетності. Хотів вірити в те, що війну в Україні може завершити народне повстання у Москві, — тоді така надія ще була. Проте в адміністрації Зеленського настрій до середини весни змінився. Подоляк — речник президента й один із провідних парламентерів на мирних переговорах із Росією — робив усе можливе, аби переконати мене в тому, що Росія — це раса варварів, із якою тривалого миру бути не може.
280
Лист Іллі Яшина було опубліковано в Time 10 лютого 2023 року під заголовком «A Message to the World from Inside a Russian Prison».