Зеленський уперто спробував повернути розмову до теми війни, зазначив, що багатьом українським родинам значно важче, ніж їм: як-от тим, хто живе під російською окупацією. Найголовніше, сказав він, звільнити окуповані території.
— Мій другий пріоритет — родина, дружина, — додав Зеленський.
Він сумує за ними і ніяк не може звикнути до розлуки. Однак вони мають бути сильними, сказав він Олені. Та всміхнулася і відвела погляд. Усе їхнє спільне життя Зеленський ставив роботу на перше місце: ще з тих ночей, коли діти були маленькі, а він завершував зйомки фільму чи виступав і повертався додому настільки виснажений, що міг лише сидіти на дивані та дивитися телевізор. Вимоги президентства, а тепер і війни довели цю рису до такого екстремального рівня, із яким Олені було важко змиритися. Знову ж таки, багато посадовців, які втекли з Києва у перші дні вторгнення, зробили це, щоб вивезти родину в безпечне місце. Зеленський залишився.
— Я не міг би зробити інакше, — сказав він у тому ж інтерв’ю. — Президент — лідер народу. Народ обрав мене.
Однак тепер, на цьому етапі війни, родина Зеленського повернулася до столиці, щоб бути з ним поруч, а він усе одно обрав жити окремо, присвятити себе посаді. Інтерв’юер зауважив, що такі обставини здатні зруйнувати шлюб. Чи зміцнить це шлюб Зеленських? Олена всміхнулася, глянула на чоловіка.
— Як гадаєш? — запитала його англійською.
Кілька довгих секунд він підшукував відповідь, раптом десь загубивши свій дар знаходити потрібні слова.
— Усі ми — живі люди. Напевно, є різні моменти в сім’ях у різні роки. Але я ніколи не відчував, ніби з нашими взаєминами щось негаразд, — відповів Зеленський і поставив дружині зустрічне запитання: — Чи тобі буває сумно зі мною?
— З тобою — ні. Без тебе — завжди дуже сумно.
РОЗДІЛ 19. ПОВЕРНЕННЯ ПОЛІТИКИ
Пізнього вечора в середині червня президент із групою близьких радників сів у потяг неподалік центру Києва і вирушив у нічну подорож. Зовні їхній приватний вагон мав вигляд звичайного пасажирського: стара радянська конструкція, синя із жовтими деталями. Однак інтер’єр нещодавно оновили: у вбиральнях усе блищало, на підлозі лежали бежеві килими, а на вікнах висіли золотисті фіранки. Укрзалізниця давно мала кілька таких люксових вагонів для перевезення свого керівництва всередині країни. На початку вторгнення, коли повітряне сполучення в Україні закрили, Укрзалізниця надала ці вагони для потреб президентської адміністрації, і тепер ними подорожували українські високопосадовці та почесні гості з-за кордону.
Тієї весни потяги стали для Зеленського основним засобом пересування на далеку відстань, і йому зазвичай це подобалося. У подорожах з’являвся час почитати, а запах диму від двигуна навіював спогади з дитинства. Тоді авіаперельоти були для родини Зеленського надто дорогими, і він інколи їздив до батька в Монголію потягом. Подорож залізницею з Кривого Рогу тривала вісім днів, через всю Росію та Сибір, із зупинками в Москві й Улан-Баторі. Тими довгими днями хлопчик Зеленський, сидячи поряд із мамою у спальному вагоні, дивився крізь вікно на широкі простори радянської імперії та пив багато чаю у металевих підсклянниках із викарбуваним серпом і молотом. Багато років по тому, коли такі спогади виринали під час війни, Зеленський визнавав, що відчуває ностальгію. Однак тепер вона мала гіркий присмак дивовижної іронії долі: він виріс у тій самій імперії, проти відродження якої нині боровся.
Під час цієї подорожі — найдовшої від початку вторгнення — президент їхав на південь, до Миколаєва[285]. То було найближче до південного фронту місце, куди міг безпечно довезти потяг. Більшість купе займали працівники служби безпеки; закинувши автомати на багажну полицю та задерши ноги, вони дивилися відео в телефонах. Протоколи воєнного часу вимагали, щоб локомотив повз у понурому темпі. Якщо ракета влучить в один вагон, решта на такій швидкості зазнає менших пошкоджень, і виживе більше пасажирів. Протягом довгих відрізків шляху, коли їхали сільською глибинкою, зв’язок у потягу переривався. Декотрим телефонам не вистачало сигналу, щоб відправити текстове повідомлення чи завантажити новини.
— Маємо шанс спокійно поговорити, — сказав міністр внутрішніх справ Денис Монастирський, який супроводжував президента.
Пасажири в приватному вагоні Зеленського сиділи за столом для переговорів або ж влаштовувалися на вузькому дивані, оббитому зеленою тканиною. У вагоні було тіснувато, але місця за великим столом вистачало, і помічники Зеленського могли разом з ним пити чай, що й досі подавали у металевих підсклянниках — але вже з логотипом залізничної компанії замість серпа й молота. Для Монастирського ця подорож була особливим задоволенням. Він, на відміну від більшості посадовців у потягу, ніколи не жив у президентському бункері, тож останнім часом спілкувався із Зеленським лише поквапом і офіційно. На нарадах із питань безпеки говорили коротко, доповідали про поточний стан справ і найактуальніші кризи. Зате під час довгої подорожі на південь змогли відвести душу.
285
Розповідь про поїздку Зеленського потягом до півдня України ґрунтується на моїх інтерв’ю з його супутниками і на моєму досвіді подорожі з президентом на південний фронт тим самим потягом кілька місяців по тому.