На початку вересня між офісом Зеленського і росіянами залишився лише один активний і продуктивний канал переговорів — він стосувався військовополонених. На той час до України повернули майже тисячу бранців, і тихо, без розголосу продовжували докладати зусиль, щоб повернути решту; ці переговори не припинялися навіть у найжахливіші дні війни, коли ставало відомо про звірські вбивства, коли бомбардували цивільне населення.
— Президент поставив за мету повернути всіх якнайшвидше, — казав Андрій Єрмак, який контролював переговори.
Навіть якщо це означало обмін на росіян, підозрюваних у воєнних злочинах, Зеленський наполягав продовжувати домовлятися. Завдання було пекельним, адже супротивні сторони сперечалися щодо списків імен та відносної цінності кожного полоненого. Остаточне погодження з російського боку іноді доходило аж до Путіна, і той часом вирішував зірвати обмін, який готувався місяцями.
— Обміни завжди були під загрозою, — розповідав мені Єрмак. — Завжди висіли на волосині.
Найграндіозніший випадково збігся з контрнаступом і через це ледь не зірвався. Навіть протискаючи оборону ворога та залишаючи на дорогах і полях навколо Харкова безліч трупів російських військових, українці продовжували шукати способу звільнити найцінніших бранців Росії. У списку були сотні останніх захисників Маріуполя, які здалися в середині травня. Весь цей час росіяни погрожували влаштувати над полоненими на «Азовсталі» офіцерами показовий суд, і Зеленський боявся, що все закінчиться їхньою публічною стратою. Натомість бранців все літо тримали в переповнених таборах, систематично били, морили голодом і катували. Вибух наприкінці липня в російському таборі в окупованій Оленівці вбив п’ятдесят три військовополонених, поранив щонайменше сімдесят п’ять — і додав відчайдушного відчуття терміновості українським зусиллям із повернення решти в’язнів додому.
Найдорогоціннішою козирною картою Зеленського виявився його колишній суперник Віктор Медведчук, якого українці, спіймавши, уже близько п’яти місяців тримали в таємному місці. Він не мав очевидної стратегічної цінності для росіян. Усі їхні реалістичні надії посадити Медведчука замість Зеленського розвіялися в березні разом з ідеєю захопити Київ. Політичну партію Медведчука заборонили, його телеканали закрили. Однак Путін досі ставився до Медведчука як до свого друга, і за його свободу росіяни були готові віддати майже будь-кого. На початку вересня вони навіть погодилися звільнити командирів полку «Азов», захоплення яких на металургійному заводі в Маріуполі стало однією із небагатьох показових перемог Москви в цій війні — та вкрай цінним здобутком для пропаганди. Державне телебачення Росії зображувало полк «Азов» бандою сатаністів і неонацистів. Говорячи про «денацифікацію» України, Путін мав на увазі насамперед знищення полку «Азов». Проте був ладен відпустити їх додому в обмін на Медведчука.
На світанку 21 вересня Єрмак отримав повідомлення від ГУР — української військової розвідки — про те, що обмін розпочався. Медведчука переправили через кордон до Польщі, де він на летовищі чекав на звільнення. П’ятеро найцінніших заручників Росії, зокрема командир полку «Азов» Денис Прокопенко, невдовзі приземлилися у столиці Туреччини Анкарі. Весь ранок Єрмак перевіряв телефон в очікуванні новин. Знав, що український наступ навколо Харкова розлютив Путіна, так само, як і оточення російських військ під Лиманом. Промова Путіна з оголошенням про мобілізацію трьохсот тисяч російських призовників вийшла в ефір саме тоді, коли відбувався процес обміну полоненими, і Єрмак побоювався, що Кремль будь-якої миті все скасує. Минали години; представники України — керівник ГУР Кирило Буданов і міністр внутрішніх справ Денис Монастирський — вимагали побачити бранців на борту літака, що доставив їх до Анкари. На світлині, яку надіслали на Банкову, полонені мали жалюгідний вигляд: однострої на змарнілих тілах висіли, роти заклеєно стрічкою. Однак вони були живі, і Єрмак невдовзі повідомив новину в соцмережах: «Наші герої вільні». Загалом росіяни звільнили 215 бранців, у тому числі 108 бійців полку «Азов», в обмін на 55 полонених, яких утримувала Україна, серед них — Медведчука.
Новина здійняла чергову хвилю обурення серед російських політичних експертів і військових блогерів. Наступними днями в Росії спалахнули протести проти мобілізації, а російські коментатори кипіли від злості через звільнення командирів «Азова». Ця поразка, що сталася так скоро після втрати Харківщини та оточення російських сил у Лимані, видавалася московським мілітаристам нестерпною. Колишній офіцер ФСБ Ігор Гіркін, який 2014 року очолював передовий загін російських загарбницьких сил на Донбасі, назвав обмін полоненими «несусвітньою дурістю» і шкідництвом[317]. «Знаєте, який вигляд це має? — написав Гіркін. — Ось який: вийшли до народу, закликали „стояти за землю російську“, а потім тим, хто відгукнувся, насрали просто на голову».
317
Ігор Гіркін розкритикував обмін бранцями в дописі на своєму каналі в телеграм 22 вересня 2022 року.