Моє спілкування із Зеленським, що почалося з передвиборчої кампанії 2019 року і продовжилося в перший рік повномасштабної війни, не дозволило розкрити всі аспекти його характеру. Дещо залишилося незрозумілим, а дещо мене непокоїло, надто коли я уявляв Україну під керівництвом Зеленського після війни. Для нього та його адміністрації одне з найважливіших випробувань може настати тоді, коли після ще кількох ефектних перемог на полі бою чи в разі тривалого глухого кута на фронті критична маса українців вирішить, що війна стабілізувалася і вже час владі скасувати комендантську годину, повернути чоловікам право вільно пересуватися, дозволити парламенту поновити нормальну роботу та — що, підозрюю, буде для Зеленського особливо складно — завершити телемарафон і зняти контроль із медіа. Ці рішення, без сумніву, залежатимуть від умов на фронті, але навряд чи вийде уникнути розбіжностей між Офісом Президента і парламентом, між державою та народом щодо того, коли їм повертатися до життя в умовах конституційної демократії з регулярними виборами та свободою преси. Не знаю, як впорається із цим складним процесом переходу Зеленський, чи вистачить йому мудрості й самовладання відмовитися від надзвичайних повноважень, отриманих в умовах воєнного стану, — або ж для нього, як і для багатьох інших лідерів в історії, ця влада виявиться надто спокусливою.
Ми говорили на ці теми, і відповіді Зеленського допомогли розвіяти мої побоювання, що після війни наступним розділом в історії України може стати розділ про автократію.
Зеленський пам’ятав про присуд історії та з осторогою ставився до дифірамбів, які отримував від різних міжнародних організацій. Одного разу наприкінці першого літа війни генеральний директор Укрпошти приніс у кабінет Зеленського на четвертому поверсі макет нової поштової марки — і запропонував випустити її до Дня Незалежності. На макеті було синьо-жовте зображення обличчя президента, доблесне й величне, на задньому плані виднілася зброя. Зеленський, побачивши це, скривився й закрив теку.
— Зараз не час, — зауважив, — створювати культ особистості[332].
Скромність, звісно, ніколи не була його сильною стороною, але йому вистачало здорового глузду, щоб уникати таких актів самозвеличення. Вистачало також — і Зеленському, і його команді — поваги до роботи незалежних журналістів, щоб дозволити мені виконувати свою роботу на Банковій без жодних передумов. Коли влітку 2023 року я закінчив чернетку цієї книги, війна тривала, і ніхто не міг сказати, який вигляд матиме — якщо вона станеться — перемога України. Дехто, як-от генерал Залужний, попереджав мене, що війна насправді ніколи не закінчиться.
— Якщо знати про росіян те, що знаю з перших уст я, зрозуміло: наша перемога не буде остаточною, — казав він. — Наша перемога стане можливістю перевести подих і підготуватися до наступної війни.
Вісім років боїв на Донбасі переконали Залужного, що Росія ніколи не перестане бути загрозою, і він хотів, щоб усі українці прийняли цю реальність, підготувалися до необхідності бути постійно пильними та до нескінченного циклу конфліктів із ядерною державою-сусідкою. Збройні сили під командою Залужного вже це зрозуміли, і решта суспільства швидко їх наздоганяла, особливо після звірств, виявлених у Бучі та інших звільнених містах.
— Тепер ми бачимо, що, якщо відступимо на один кілометр, цей кілометр заллють кров’ю, — пояснював мені Залужний.
І додавав, що з таким ворогом «умирати за свою країну недостатньо, треба ще й вбивати».
Дехто називав генерала саме таким лідером, якого потребуватиме наступна Україна. І Зеленський обмірковував звільнення командувача, якого колись обрав. Однак на початку 2023 року Залужний, схоже, залагодив свої розбіжності з президентом. Погодився звільнити двох помічників, які працювали над його майбутнім політичним іміджем. Після проривів під Харковом і Херсоном і генерал, і президент зосередили увагу на широкому контрнаступі, спланованому Залужним: багатоетапній операції з метою відрізати Крим від російських ліній постачання, що тягнулися Донбасом через Маріуполь. Президент не квапив із підготовкою до цього наступу, і той розпочався у червні 2023 року. Коли влітку не вдалося досягти прориву, Зеленський і Залужний об’єдналися навколо плану перенести війну на територію ворога, атакуючи бойовими дронами Москву та інші цілі далеко від фронту. З деяких питань вони не мали згоди: наприклад, коли виходити зі смертельної пастки в Бахмуті[333]. Генерал розумів, що місто неможливо обороняти далі, хотів відвести війська на кілька тижнів раніше, ніж президент, який наполягав на продовженні боїв — переважно, щоб виснажити російські сили та відтягнути їх з інших ділянок фронту. До того ж Бахмут був для Зеленського символом рішучості, і президент переміг у суперечці щодо необхідності боронити руїни Бахмута попри жахливу ціну. Загалом Зеленський тепер брав участь у прийнятті стратегічних рішень значно активніше, ніж на початку вторгнення. Однак, як і раніше, зосереджувався на тому, що вмів робити найліпше: гуртувати підтримку, піднімати бойовий дух, утримувати Україну в центрі уваги, забезпечувати надання зброї та фінансової допомоги.
332
Генеральний директор Укрпошти Ігор Смілянський розповів мені про цей інцидент в інтерв’ю.
333
Про розбіжності між Зеленським і Залужним щодо стратегії в Бахмуті повідомило видання Bild у статті, опублікованій 6 березня 2023 року під заголовком «Selenskyj streitet mit wichtigstem General!»