— Хіба можна в таке повірити? — пізніше запитував Зеленський одного кореспондента. — Що вони катуватимуть людей, що це і є їхня мета… Ніхто не вірив, що буде ось так[37].
Утім, прогнози ЦРУ справдилися — принаймні про головний напрямок путінської атаки. Близько одинадцятої ранку група з щонайменше тридцяти російських ударних гелікоптерів пролетіла над водосховищем північніше Києва; трималися нижче до води, щоб уникнути протиповітряної оборони. На підльоті до Гостомеля один гелікоптер збили українці. Однак решта зуміла висадити кілька сотень десантників — достатньо, щоб захопити аеропорт штурмом[38]. За битвою, що розгорталася, спостерігав Зеленський з помічниками: скупчившись коло ноутбуків і телефонів, вони дивилися світлини й читали новини, що надходили з Гостомеля потоком. Реакція президента заскочила декого з помічників зненацька. Вони ще ніколи не бачили його таким розлюченим[39].
— Він віддавав найжорсткіші накази, — згадував Подоляк. — «Жодного милосердя. Використовуйте усю можливу зброю, знищуйте усе російське, що там є».
Однак для захисту аеропорту українцям бракувало сил. Попри попередження ЦРУ, російський штурм став для військових несподіванкою. Більшість військ, дислокованих у тому районі, було перекинуто для посилення східного фронту, де командири очікували початку вторгнення. У тих, хто залишився в аеропорту, за кілька годин закінчилися боєприпаси, і бійцям не залишалося нічого іншого, крім як відступити під шквальним вогнем. Отримавши контроль над злітно-посадковими смугами, російські десантники стали готуватися до прибуття підкріплення на велетенських військово-транспортних літаках, набитих солдатами й бронетехнікою.
— Вони посадять десять таких літаків, — казав міністр внутрішніх справ Монастирський, — і несподівано матимемо п’ять тисяч російських солдатів на вулицях Києва.
Того ж вечора, коли точився бій за аеропорт, Зеленський з’явився через відеозв’язок на екстреному саміті європейських лідерів[40]. Деякі теж приєдналися через систему відеоконференції, утворивши на екранах одне одного шахівницю зі стурбованих облич. Напередодні вторгнення президенти Польщі й Литви відвідали Київ, щоб продемонструвати солідарність із Зеленським. Тепер, намагаючись згуртувати колег до дії, вони не бачили серед них згоди щодо покарання, на яке заслуговує Росія. Самого лише акту військової агресії у Європі, наймасштабнішого із часів Другої світової війни, виявилося недостатньо для об’єднання Європейського Союзу.
Лідери Німеччини, Австрії та Угорщини, серед інших, не хотіли розривати зв’язки з російською банківською системою, адже це завадило б торгівлі нафтою і газом. Олаф Шольц, який обіймав посаду канцлера Німеччини неповні три місяці, пішов іще далі та запропонував — перш ніж погоджувати якісь нові санкції, Європа має впровадити ті, що їх наклали на Росію до вторгнення. За цією позицією стояла невисловлена вголос думка, що нічого не змінилося. Дебати ходили по колу, дотримуючись традиційних правил порядку й етикету. Ніхто не міг пробудити силу сумління, якої вимагала ситуація, — принаймні до появи на екранах Зеленського. Блідий і втомлений, з легкою щетиною на щоках — першим натяком на бороду, яку носитиме під час війни, — він перебував тієї хвилі у бункері, сидів за невеличким підземним столом, який невдовзі стане епіцентром життя президента. Він не мав особливої віри у здатність іноземців його врятувати, і цей песимізм було помітно.
— Можливо, зараз ви востаннє бачите мене живим[41], — звернувся Зеленський до європейців.
Замість просити для себе порятунку, він зажадав відповіді на запитання, яке Україна ставила не один десяток років: чи дозволять їй колись вступити до Євросоюзу? Чи дозволять вступити до НАТО? Жоден з присутніх на зустрічі не дав прямої відповіді. Однак промова Зеленського, що тривала не більше п’яти хвилин, вплинула на їхню рішучість сильніше, ніж місяці — як не роки — дебатів про Росію у Брюсселі. Тут і зараз лідери Європи бачили президента європейської демократії, що переховується в бункері, готується зустріти власну смерть і поневолення своєї країни — усе через імперські амбіції сусіда на сході. Нескінченні дебати європейських лідерів про загрозу, яку Росія становить для Європи, більше ніколи не будуть гіпотетичними. Вони вже не згадували політику стримування чи балансування на межі війни, адже злочинний неспровокований напад відбувався у них перед очима. Вони бачили його жертв, які благають про допомогу. Бачили, що на двадцять третьому році свого правління Путін розв’язав найбільшу європейську війну останніх десятиліть. Послав війська вбити чи полонити Зеленського лише через те, що він відмовляється здаватися й тікати. Зеленський чітко пояснив це європейцям. Тоді зв’язок перервався, і український президент пішов нагору, до пресцентру — вчергове звернутися до свого народу. Іноземні посадовці, з якими він спілкувався того дня, не виявили готовності битися пліч-о-пліч з Україною.
38
Деталі бою за аеропорт у Гостомелі частково взято з реконструкції цих подій РБК-Україна, опублікованої 3 квітня 2023 року.
39
Про реакцію президента на ці події мені розповідали Михайло Подоляк, Денис Монастирський та інші учасники.
40
Подробиці участі Зеленського в саміті ЄС 24 лютого 2022 року частково почерпнуті з висвітлення події виданнями Politico Europe та Washington Post.
41
Про цю заяву Зеленського на саміті лідерів ЄС спочатку повідомили Financial Times та Axios. Пізніше мені її підтвердив, разом з додатковими деталями, Андрій Сибіга та інші помічники Зеленського