Революція не один тиждень наближалася до такої катастрофи. Та коли вона зрештою сталася, найпоширенішою реакцією був шок. Нікому не вірилося, що поліція стріляла бойовими патронами по людях, озброєних палицями та щитами. Це стало остаточним переломним моментом бунту, і навіть Янукович усвідомив — йому цього не пережити. Після бойні він втік до Росії, єдиної країни, готової запропонувати йому захист. Революція досягла своєї мети. Незабаром Росія стягне ціну.
Одразу після революції майже ніхто не приділяв особливої уваги Криму. Повсюдного безладдя вистачало й без того. Повстанці увірвалися до розкішного будинку Януковича під Києвом, і світлини його химерного добра облетіли світ: загін зі страусами, золотий батон, приватний ресторан у стилі піратського корабля, інкрустована напівкоштовним камінням підлога у сауні. (На розчарування протестувальників, золотий унітаз, про який давно ходили чутки, виявився міфом).
Вигнанець-Янукович з Росії спробував повернутися до влади. Через шість днів після свого повалення дав безглузду пресконференцію у російському Ростові.
— Ніхто мене не скинув, — почав він. — Я був змушений покинути Україну через безпосередню загрозу моєму життю та життю моїх близьких.
За його словами, люди, що захопили владу в Україні, — це «націоналістичні профашистські молодчики, які представляють абсолютну меншість жителів України». Янукович закликав того ж року призначити нові президентські вибори. Закликав до негайної реформи Конституції. А також до розслідування кривавої розправи над протестувальниками на Майдані Незалежності.
Незрозуміло, кого він думав обдурити. Шляху назад Янукович не мав. Кров протестувальників, на думку українців, була саме на його руках, незалежно від того, чи надавав він офіційний наказ відкрити вогонь. Більшість регіонів країни уже стали на бік революції; її прихильники взяли під контроль урядові установи, законодавчі органи та поліцейські дільниці.
Винятком стали схід і південь України, оплот Януковича. У тамтешніх регіонах, зокрема, в Криму, почалася контрреволюція. За кілька днів після падіння режиму в Києві перед будівлею регіонального парламенту Криму з’явилася група озброєних до зубів чоловіків — і швидко проникла всередину з автоматами напоготів. Вони діяли професійно, носили маски та спорядження — таке, як у російських спецпризначенців. Бракувало лише нашивок; усі розпізнавальні знаки з одностроїв прибрано. Військові роззброїли охорону парламенту і зайняли позиції в залі засідань та навколо неї.
Того ранку, доки в кулуарах стояли бойовики з автоматами та гранатометами, депутати провели два важливих голосування, результати обох зафіксували як прийняті одностайно. Першим голосуванням ухвалили рішення провести референдум щодо відокремлення Криму від України. Другим — проголосили нового прем’єр-міністра Криму, Сергія Аксьонова, безкомпромісного сепаратиста, чия політична партія «Русскоє єдінство» мала лише чотири зі ста місць у парламенті. Для узурпації влади Аксьонову цього вистачило. Наступного дня він публічно звернувся до Кремля:
— Звертаюся до президента Російської Федерації Володимира Путіна з проханням сприяти забезпеченню миру та спокою на території Автономної Республіки Крим.
Звернення слугувало лише приводом. Російські війська вже були там. Вони захопили головний аеропорт Криму та розпорошилися по всьому півострові. Путін брехав світові про бойовиків, називав їх «місцевими силами самооборони», ополченцями, які встали на захист своєї землі від «неонацистів» у Києві. Насправді ж то були спецпризначенці, і їм не довелося їхати здалеку. Багато хто базувався на півострові як частина російського Чорноморського флоту. Вони оточили усі військові бази, що їх Україна мала в Криму. Загарбники прибули з детальними розвідувальними даними про війська на цих об’єктах. Знали імена українських офіцерів, імена їхніх рідних, і де ті живуть.
— Ніхто й не уявляв, що наші сусіди, наші браття можуть прийти до наших дверей зі зброєю напоготів, — розповідав Олександр Поліщук, який тоді служив у Раді нацбезпеки, а пізніше обійняв високу посаду в уряді Зеленського. — Однак вони прийшли й сказали: «Ти залишаєшся. Ми знаємо, де твоя дружина. Знаємо, де твої діти. Можеш погратися у хороброго солдата, але тоді ми всіх їх уб’ємо». Ось що трапилося в Криму[80].
Кілька вищих українських офіцерів погодилося перейти на бік Росії. Багато інших приготувалися давати відсіч, але наказ із Києва так і не надійшов.
80
Олександр Поліщук описував російську окупацію Криму під час нашого інтерв’ю у червні 2022 року, коли працював заступником міністра оборони.