Пізніше, коли ми з ним обговорювали ці ночі, він згадував, як у голові крутилася одна й та сама думка: «Я дозволив собі поспати, але що тепер? Щось відбувається, просто зараз». Десь в Україні вибухали бомби, потрапляли під російську окупацію цілі регіони, притискалися до землі в окопах тисячі солдатів — стікали кров’ю та гинули, а над їхніми головами літали хвилі осколків. У багатьох місцях, зокрема, на заході України, головною формою російського терору були ракети. Одна з них на третій ранок вторгнення вдарила в Києві у житлову багатоповерхівку й зробила на верхніх поверхах діру. Кадри влучання облетіли світ, люди з різних куточків Києва їхали побачити пошкодження, дивилися на уламки меблів, що звисали з вікон, на розпанахані, відкриті для чужих очей особисті кімнати. Ще одна ракета — на сході — приземлилася на центральну площу Харкова, а невдовзі бомбардування цього міста перетворили велику частину його історичного центру на руїни. Удари стали настільки поширеними, що стиснулися до статистики: понад 160 ракет за перший день, понад 400 — за перший тиждень.
Зеленський жодним чином не міг зупинити ці атаки, але відчував нав’язливе бажання про них знати.
— У перші дні я всіх будив, — зізнавався він. — Не мав права спати, доки не дізнаюся, що куди влучило.
Природнього світла в бункері не було, а отже, не було й світанків, які позначали б початок нового дня. У конференцзалі на верхньому рівні лампи на стелі гуділи цілісіньку ніч, працівники офісу не спали, відстежували перебіг вторгнення. О 4:50 ранку Зеленський уже також був на ногах і по телефону запитував у командувача війська останні дані.
— Мій день завжди починається з телефонного дзвінка Валерію Залужному, з його доповіді, — розповідав мені президент. — Завжди.
Генерал Залужний, тоді головнокомандувач Збройних сил України[86], приймав дзвінки президента у власному бункерному комплексі, розташованому на глибині сімдесят метрів під управлінням Генерального штабу, приблизно у п’яти кілометрах на захід від Банкової. Цей об’єкт не мав сполучення з бункером під Офісом. Однак вони були схожими: та сама брунатна плитка на підлозі й лискуча фарба, те саме різке освітлення. Військовий бункер був значно більший та спочатку значно багатолюдніший. Перші тижні внизу жили сотні людей, зокрема, сім’ї та діти вищих офіцерів. Військова верхівка працювала у командному центрі, де Залужний проводив багато часу. Світла й охайна, зі слабким запахом вейпу в повітрі, кімната містила довгий стіл, укритий картами бойових дій, ряд жовтих телефонів захищеної лінії зв’язку, вентиляційну шахту вздовж стелі — оце майже і все[87]. Для ранішніх телефонних дзвінків від президента Залужний усамітнювався у меншій кімнаті, де можна було говорити без свідків.
— Не люблю ділити ці хвилини ні з ким, — казав Зеленський. — Ми починаємо з доповіді командувача віч-на-віч.
Уперше вони зустрілися на початку каденції Зеленського, навесні 2019 року, коли Залужному випало поінформувати нову адміністрацію про військові справи. На голову вищий за президента й на п’ять років за нього старший, генерал справив на Зеленського сильне враження — своєю професійною впевненістю і тим, як легко розуміється з військом. Юнаком генерал мріяв виступати у КВК, як Зеленський, однак, розповідав Залужний пізніше, військова служба не залишала часу розвивати комедійні таланти. Він зростав на службі та приносив своє почуття гумору в гарнізони.
— Я завжди жартую, завжди з витівками, — зізнавався мені Залужний. — Мені так цікавіше.
Зеленський одразу його вподобав. Однак у місяці, що передували вторгненню, у взаєминах генерала з президентом виникло напруження. Залужний виступав за повну мобілізацію резервістів і укріплення кордону між Україною та Росією для підготовки до скорого нападу. Президент стримував головнокомандувача — боявся, що такі заходи поширять паніку серед населення та дадуть росіянам привід для вторгнення. На початку вторгнення незгода просто висіла в повітрі, але вони це подолали.
86
Валерій Залужний обіймав посаду Головнокомандувача Збройних сил України із 27 липня 2021 року до 8 лютого 2024 року.
87
Розповідь про військовий командний пункт, де генерал Валерій Залужний жив і працював у перші дні вторгнення, базується на інтерв’ю з ним та його працівниками, а також на світлинах об’єкта, які вони мені показали.