— Я не дуже вірю в результат цієї зустрічі, але нехай спробують. Щоб потім у жодного громадянина України не було жодного сумніву, що я як президент не намагався зупинити війну, коли був нехай і маленький, але все ж таки шанс[93].
Головою делегації Зеленський призначив свого давнього друга Давида Арахамію, який жив у президентському бункері з першого дня вторгнення. Багато спостерігачів вважали цей вибір дивним. Арахамія був членом парламенту, головою фракції партії Зеленського, але не мав досвіду в міжнародних справах. Професійно він розвивався у технологічному секторі, запустив успішний стартап під назвою TemplateMonster, який розробляє рішення для створення сайтів. В оточенні Зеленського Арахамію знали як людину, що гладко говорить і розв’язує проблеми, а він не сумнівався у власних здібностях домовитися про перемир’я не гірше за будь-якого професійного дипломата.
— Мені все життя казали, що я можу укласти угоду з будь-ким, хоч і з трупом, — ділився зі мною Арахамія. — Тож я вписався органічно.
Першим випробуванням стало дістатися до місця. Цивільні літаки не літали, дороги на північ від Києва в бік Білорусі йшли через зони найінтенсивніших боїв. Зрештою Арахамія з командою вирішили, що безпечніше зробити гак до кордону з Польщею, а там два польських гелікоптери Blackhawk підібрали перемовників і доставили їх у Білорусь. Зеленський дав прості інструкції.
— Байдуже, що ти казатимеш, — пригадував їх Арахамія. — Головне — вони мають нас почути, отримати сигнал, що ми можемо домовлятися.
По обіді 28 лютого, на п’ятий день вторгнення, делегація зібралася у південно-східній Білорусі, у будівлі, яка геть не сприяла душевному комфорту українців. Кімната для переговорів розташовувалася в колишньому палаці фельдмаршала Російської імперії графа Петра Рум’янцева, який підкорював землі України та правив ними наприкінці вісімнадцятого століття. Контраст між двома сторонами столу навряд чи міг бути разючішим. Росіяни з’явилися у ділових костюмах і краватках. Арахамія мав на голові чорну бейсболку, трохи зсунуту набакир.
— Нашою відзнакою була антидипломатія, починаючи з дрескоду, — розповідав він мені пізніше. — Вони почали з юридичних термінів, а я їм: «Не треба мені цієї хріні, розказуйте нормальною мовою».
Зустріч закінчилася взаємною обіцянкою продовжити розмову — і більше нічим[94]. Арахамія повернувся додому таким самим обхідним шляхом і детально переповів Зеленському все, що сталося. Головної мети з «установлення контакту» з росіянами, повідомив Арахамія, досягнуто. Вони вирушили до себе збирати професійнішу команду з дипломатів, правників і військових, яка почне складати чернетку угоди. За кілька тижнів росіяни підготували список пропозицій, зосереджених навколо ідеї «постійного нейтралітету». Україна погоджується облишити свої плани зі вступу в НАТО чи будь-який інший військовий альянс в обмін на «гарантії безпеки» від Росії та низки «держав-поручителів», до яких потенційно можуть увійти США, Велика Британія, Китай, Франція, Німеччина, Ізраїль та інші. Згідно з копією пропозицій, яка згодом потрапила до рук російської журналістки[95], українська сторона закликала Путіна зустрітися із Зеленським і обговорити угоду про припинення війни.
У перші тижні вторгнення повідомлення й зображення руйнувань продовжували надходити Зеленському вдень і вночі. Десятки загиблих, серед них діти, від касетних бомб, які росіяни скинули на житлові квартали Харкова, другого за величиною міста України. П’ятеро вбито, коли дві ракети влучили у київську телевежу. На півночі обстріляно дитячий садок у Сумській області — п’ятеро дорослих і двоє дітей вбито, десятки поранено. На півдні вбито щонайменше четверо — авіаційною бомбою у передмісті Маріуполя. Мінометний обстріл пологового будинку біля столиці.
Однак на кожен звіт про російські звірства надходили повідомлення про українців, що тримають оборону. У Чернігові, на північний схід від Києва, збройні сили відбили атаку росіян на землі, захопили ворожу техніку та перших військовополонених. Через два дні цивільне населення відіграло вирішальну роль у захисті півдня України, виступаючи в ролі коригувальників для військових і спрямовуючи артилерійський вогонь на цілі. Ще через кілька днів, коли росіяни наблизилися до найбільшої в Україні атомної електростанції в Енергодарі, на їхньому шляху встав натовп; люди зупиняли танки українськими прапорами та імпровізованими барикадами. Схожі сцени розгорталися у південному Мелітополі, який росіяни окупували у перші дні війни. Місцеві мешканці збиралися на вулицях міста, скандували загарбникам «Додому!» і «Валіть геть». Новини про ці протистояння ширилися соцмережами, кожна підривала міф про непереможність росіян — і підіймала моральний дух українців. Однак жодна з перших битв не мала більшого значення для виживання України, ніж битва за аеропорт у Гостомелі, поблизу західної околиці Києва. Відступ українських військ із цього аеропорту в перший день вторгнення видавався вирішальною перемогою російських повітряно-десантних сил. Загарбникам залишалося лише протриматися до прибуття підкріплення: з військових баз у Росії вже піднялися в повітря військово-транспортні літаки з військами та зброєю, які наступного дня мали виступити на Київ. Однак вони так і не прилетіли.
94
Розповідь про перший раунд переговорів у Білорусі ґрунтується на моїх інтерв’ю з Арахамією та іншими українськими парламентерами.
95
Копія пропозицій України на мирних переговорах потрапила до незалежної російської журналістки Фаріди Рустамової, яка опублікувала їх 22 березня 2022 року у своїй розсилці новин «Faridaily» під назвою «Ukraine’s 10-point Plan».