— Що б не сталося далі, — сказав генерал, — наш план спрацював.
Мобільні групи українського спецназу пішки підкрадалися до колони, випускали ракети з переносних протитанкових комплексів і зникали у лісосмузі. Погода їм сприяла. Наприкінці лютого земля не промерзла натвердо, і російські танки не могли легко з’їхати із шосе та просуватися полями й лісами. Хто намагався, зазвичай застрягав у болоті, інші машини мусили або витягати загрузлого товариша, або кидати. Українські бойові дрони «Байрактари», куплені у Туреччини незадовго до вторгнення, поливали ракетами російську техніку, ще більше перешкоджаючи її руху. Зняті з повітря кадри дронових ударів ширилися соцмережами та неабияк підіймали моральний дух.
Генерал Залужний відстежував операцію з бункера і не міг повірити у масштаби російського провалу. Він вивчав письмові праці свого супротивника, генерала Валерія Герасимова, командувача російських збройних сил, який був на сімнадцять років старший за Залужного. Український головнокомандувач навіть тримав примірник обраних робіт Герасимова у своєму кабінеті.
— Він надзвичайно розумний, і мої очікування від нього були грандіозними, — розповів мені Залужний. — Я виріс на російській військовій доктрині та досі вважаю, що вся військова наука зібрана в Росії.
Однак росіяни воювали не так, як він очікував. Найбільшою хибою загарбників був брак уяви, неспроможність адаптуватися до змін на полі бою. Російська система управління досі наслідувала радянську модель, де відсутня культура ініціативи серед молодшого офіцерського складу. Вони робили лише те, що наказують, і отримували догани за несанкціоновані вчинки. Зустрівши несподівано завзятий опір і не маючи можливості поповнити запаси, росіяни не відступили, не вдалися до якогось іншого підходу, як того вимагали умови війни.
— Вони просто зігнали солдатів до купи, на смерть, — підсумовував Залужний. — Обрали сценарій, який влаштовував мене найбільше.
Думка про те, що Україна може вистояти перед навалою, скоро перестала видаватися найважливішим союзникам Зеленського маячнею. На початку березня лідери США і НАТО усвідомили, що російська армія не настільки потужна, як вважалося. Елітних спецназівців з путінських повітряно-десантних військ косили по всіх околицях Києва. Втрати серед десантників росли з такою швидкістю, що вести якийсь надійний підрахунок стало важко. Офіційні цифри від російського Міністерства оборони називали майже п’ятсот солдатів убитими та понад півтори тисячі пораненими за перші десять днів вторгнення — тривожна кількість за мірками сучасної воєнної справи. Незалежні оцінки називали числа принаймні на порядок вищі, зокрема, тисячі солдатів, сотні бронемашин і десятки повітряних суден було втрачено за перший тиждень війни[99].
Військове керівництво західних столиць уважно спостерігало за боями, вносячи корективи у своє розуміння російської загрози. Залужний зі своїх приміщень у бункері підтримував тісний зв’язок зі своїм американським колегою, генералом Марком Міллі, головою Об’єднаного комітету начальників штабів. За збігом обставин, приблизно в цей час Міллі призначили нового перекладача, і переклади телефонних розмов стали кострубатими й плутаними, створюючи між двома командувачами простір для непорозумінь. Коли вони намагалися розробляти стратегію та обмінювалися розвідданими, деякі зауваження Міллі видавалися Залужному образливими.
— Міллі усе ставив і ставив навідні запитання щодо того, чи планую я десь евакуюватися, — згадував він. — Я відповів: «Не розумію вас».
Залужний командував армійськими підрозділами проти наступу Росії з 2014 року, відколи Путін відправив свої війська окупувати Крим і захопити частину сходу України. Для Залужного війна тривала вже вісім років.
— Просто тепер вона поширилася, — пояснив він Міллі. — Я не втік тоді й не збираюся тікати нині. Ми битимемося до кінця.
(Представник влади США, який брав участь у цих телефонних розмовах, казав мені, що Залужний висловив свої погляди навіть у різкіших виразах, вимовивши щось на кшталт: «Я помру тут. Готовий померти»).
Коли вони обговорювали битву за Гостомель і загалом нездатність росіян узяти Київ менш ніж за тиждень, Міллі не приписував цей успіх хитромудрому українському плануванню. Вважав це радше військовим дивом.
— Сказав мені: «Синку, тобі просто пощастило».
Цей коментар зачепив Залужного. Низка непередбачуваних факторів, починаючи з погоди, сприяла Україні у битві за Київ. Однак оборона не зводилася до самого везіння. Залужний контролював підготовку, розробляв стратегію, втілював її у життя. Один з вкрай важливих аспектів його плану полягав у тому, щоб за кілька днів до вторгнення перемістити й заховати системи протиповітряної оборони і військові повітряні судна. Коли ці системи пережили початковий шквал ракет і авіабомб, російські повітряні сили втратили шанс домінувати у небі. Тепер навала вступила в нову фазу, російські наземні підрозділи наближалися до околиць Києва, і, щоб залишитися живим, Залужний потребував допомоги. Під час телефонної розмови з Міллі 1 березня він пояснив, що без суттєвого припливу американської підтримки українські сили зможуть протриматися лише кілька тижнів.
99
Незалежні оцінки російських втрат у перші тижні вторгнення надходили з різних джерел — від спецслужб США до західних аналітичних центрів. Я покладався на ретельний аналіз цих чисел, що Ендрю Рот із The Guardian опублікував 22 березня 2022 року під назвою «How Many Russian Soldiers Have Died in the War in Ukraine?».