Нині ж президент ще не набув достатньої впевненості чи досвіду як лідер воєнного часу, щоб нехтувати рішеннями військового командування. Роль Зеленського стосувалася не стільки самої війни, скільки її сприйняття, і він мав таланти, щоб добре із цим впоратися. Водночас він, видавалося, цінував можливість не лише бути свідком історії, а й творити її. Багато хто з його помічників почувався так само; один зізнався мені, що отримував своєрідну «мазохістську насолоду» від життя в бункері та переваг, які воно надавало, — бути дотичним до подій, що змінюють світ. Зеленський нечасто говорив про такі почуття. Однак також знаходив задоволення у цьому винятковому становищі влади та впливу. Попри небезпеку і стрес, розлучення із сім’єю, вагу відповідальності, яку він ніс, і жахи, які спостерігав щодня, президент відчував себе привілейованим, навіть щасливим виконувати цю запропоновану долею роботу. У найважчі дні вона дарувала йому глибоке відчуття сенсу, допомагала почуватися живим.
— Моє життя сьогодні прекрасне, — відповів Зеленський наприкінці пресконференції на запитання, як він тримається. — Я почуваюся потрібним.
Минулий тиждень, хоча моторошний і трагічний для президента та його країни, виявився також найбільш захопливим і змістовним у його житті. Він не проміняв би цей тиждень на жоден комфорт і безпеку свого старого життя кінозірки.
— Мені здається, найголовніший зміст життя — що ти потрібен, що ти не порожнеча якась, що просто дихає, ходить і їсть. Жити, знати, що певні речі залежать від того, що ти живеш, і відчувати, що твоє життя важливе для інших.
РОЗДІЛ 7. БУНКЕР
Однієї ночі на початку березня двоє президентських помічників засиділися допізна у конференцзалі в бункері — пили віскі з колою та відстежували новини. Увагу привернуло повідомлення з південного фронту. Росіяни почали обстрілювати найбільшу атомну електростанцію в Україні — власне, найбільшу в усій Європі. Розташована в Енергодарі, приблизно за сто кілометрів від рідного міста Зеленського, станція мала шість ядерних реакторів, які виробляли електроенергію для майже всієї північно-східної України. Кілька днів тому люди із сусідніх містечок встали з прапорами та барикадами проти російських військ, що просувалися до АЕС. Загарбники ненадовго відступили. Тепер повернулися з наказом захопити станцію.
— Вони просто гатили по ній з танків, — розповідав Кирило Тимошенко, перший з помічників Зеленського,[102] хто побачив новини тієї ночі[103].
Камери спостереження на станції передавали наживо кадри бою в урядову комп’ютерну мережу, і Тимошенко вивів їх на великий екран у конференцзалі. Кулі з кулеметів розрізали пітьму білими смугами та вгризалися в адміністративну будівлю станції. Від запалювальних снарядів спалахнула пожежа. Станцію охороняв невеликий загін Нацгвардії, який чинив запеклий опір. Тимошенко зателефонував командирові загону та пішов шукати у бункері своє начальство.
— Я блукав коридорами, шукав людей і натрапив на президента. Той, схоже, щойно закінчив тренування, і я повідомив: «Там танки обстрілюють атомну електростанцію. Точиться бій».
102
Кирило Тимошенко обіймав посаду заступника керівника Офісу Президента з 21 травня 2019 року до 23 січня 2023 року.
103
Розповідь про реакцію Банкової на російську окупацію атомної електростанції в Енергодарі 4 березня 2022 року ґрунтується на моїх інтерв’ю з кількома близькими помічниками та радниками Зеленського, зокрема з Андрієм Єрмаком, Кирилом Тимошенком і Сергієм Лещенком.