— От тоді реальність доганяє. Тоді лежиш і думаєш про бомби.
Хоча вони знали, що російські сили наблизилися до столиці, бої у передмістях часом видавалися далекими. Президент зі співробітниками здебільшого сприймали лінію фронту через екран, адже кадри битв і ракетних атак часто з’являлися у соцмережах раніше, ніж військові могли доповісти Зеленському деталі. Президент з помічниками нерідко збиралися навколо телефону чи ноутбука та осипали прокльонами світлину руйнувань або вітали радісними вигуками удар дрона по російському танку.
— Оці кадри були улюблені, — показує Лещенко відео, на якому в повітрі вибухає російський гелікоптер.
На деяких відео російські солдати корчилися в муках після того, як поруч вибухнула граната чи снаряд, але помічники президента не відчували співчуття до вбитих на цих моторошних кадрах, не мали жалю до їхніх страждань. Смерть загарбників була одним з небагатьох джерел оптимізму в бункері, поруч із воєнними баладами, що їх українці складали, записували на відео та публікували онлайн. Деякі розлетілися по всій країні та грали без перерви. Ось одна з них:
А наші люди, а українці
Проти русні об’єднали вже цілий світ,
І скоро зовсім русні не буде,
А буде мир на всій землі.[108]
Для членів адміністрації, що залишалися на поверхні, війна відчувалася ближчою, а загрози — сильнішими. Багато хто почав жити як кочовики: переїздити з місця на місце, щоб мінімізувати ризик викрадення.
Дехто з них розповів мені, що найбільша небезпека тоді походила від російських ударних груп, які проникли до Києва й полювали на Зеленського та його близьких помічників. Однак рішення держави роздати громадянам зброю також зробило пересування містом небезпечним. У самому лише Києві влада видала двадцять п’ять тисяч одиниць стрілецької зброї звичайним мешканцям, які допомагали комплектувати блокпости чи патрулювати вулиці. Багато хто не проходив жодного військового вишколу та був наляканий до нестями. Вночі вони часто відкривали вогонь по людях, які наближалися до позиції автомобілем чи пішки, і це призводило до численних втрат. Міністр внутрішніх справ Денис Монастирський згадував випадок, коли на такому імпровізованому блокпості українського генерала витягли з авто, кинули долілиць на землю та обшукали. Невдовзі по тому міністерство наказало, щоб за кожен блокпост відповідав принаймні один поліціянт.
Депутати Верховної Ради також мали право на стрілецьку зброю. В одному з пунктів видачі у Києві жінкам-депутаткам видавали пістолети, а чоловіки отримували автомати[109]. Спікер парламенту Руслан Стефанчук тісно спілкувався з головами парламентських фракцій та комітетів, які збиралися переважно по відеозв’язку.
— Усі маємо визнати одну річ, — казав він їм. — Не кожному поколінню українців випадає честь померти за незалежність своєї держави.
Одних політиків ця ремарка надихнула, інших налякала. Парламент не мав ресурсів, щоб забезпечити депутатам охорону. Вони мали подбати про себе самотужки.
Довелося переховуватися навіть Стефанчукові — разом з одним помічником і двома охоронцями. Як наступник президента в разі його загибелі, голова Верховної Ради не міг залишатися в урядовому кварталі разом із Зеленським. Тож Стефанчук переїжджав, жив то у друзів, то в урядових будівлях у столиці та в передмістях. Якось дорогою до такого будинку-сховку охорона спікера одержала звістку про російських бомбардувальників у небі. Авто звернуло із шосе на ґрунтову дорогу, яка привела до ферми. Назустріч їм вийшов господар, трохи сполоханий появою озброєних чоловіків. Відтак повернувся до будинку приготувати гостям гарячої їжі. Стефанчук, одягнений у військовий однострій величезного розміру, вирішив роздивитися садибу. На порозі хліва його привітав сморід гною. З напівтемряви на Стефанчука дивилося невеличке стадо кіз і корів, очі в них були майже такі ж спантеличені, як і в спікера.
Родина Зеленського переховувалася близько двох місяців, але їхня охорона поступово послабила правила й дозволила послуговуватися інтернетом і пристроями. У квітні Олені з дітьми вже не доводилося переїжджати так часто, як на початку вторгнення. Соціальні мережі дали їм можливість переживати війну через екран, як і більшості українців.
108
Військову баладу під назвою «Українська лють» написала, виконала та 7 березня 2022 року опублікувала на своєму каналі в ютубі співачка Христина Соловій. Кліп зібрав мільйони переглядів.
109
Подробиці про те, як депутатки отримували зброю в день вторгнення, розповіли Роман Кравець і Роман Романюк з «Української правди» у реконструкції тих подій, опублікованій 5 вересня 2022 року.