— Ми всі жили у такому стані, — згадувала Олена той період. — Від новини до новини.
Навіть коли Україна почала наступати на полі бою та отримувати більше підтримки від Заходу, трагедії війни траплялися щодня — ракетні удари, повідомлення про ґвалтування й катування, масове затримання цивільних у російських фільтраційних таборах. Новини про ці події викликали напади розпачу, і щоб з ними боротися, Олена суворо дотримувалася режиму: уроки або читання з Кирилом, приготування їжі з Олександрою, електронне листування з друзями та співробітниками, заплановані телефонні розмови з президентом, коли він міг виділити трохи часу.
— Найважчими були ночі, — зізнавалася Олена. — Усі засинають — діти, охоронці, і ти залишаєшся із самими лише дурними, пригніченими думками, та ще з огидною звичкою читати вночі новини.
Якось вона натрапила на допис, що розлетівся всією Україною. Кілька опублікованих онлайн сторінок із щоденника восьмирічного хлопчика на ім’я Єгор[110]. Він описував, через що пройшов разом з родиною під час російської облоги Маріуполя. На першій сторінці хлопчик великими літерами вивів слово «ВІЙНА» — і розпочав свою історію: «Я добре поспав, прокинувся, посміхнувся». Однак у наступних же рядках він повідомляє про смерть дідуся й поранення решти рідних. «У мене рана на спині, — пише Єгор круглястим почерком другокласника. — Зідрана шкіра. У сестри поранення голови. Мамі вирване м’ясо на руці й дірка в нозі». У щоденнику згадана нова подруга хлопчика, весела сусідка Віка з «хорошими батьками», та походи його бабусі по воду. Однак рядок, що вразив першу леді, містився майже наприкінці опублікованих сторінок: «У мене померли двоє собак і бабуся Галя. І моє улюблене місто Маріуполь». Автор цих слів був лише на рік молодший за сина Олени, і він покрив свій щоденник такими ж малюнками, до яких вдавався Кирило: охоплені полум’ям будівлі, фігури з автоматами й танки, люди, що стікають кров’ю на землі.
— Я не могла уявити, — розповідала мені потім Олена, — що відчувала ця дитина, яка жила у сучасному суспільстві, ходила до школи, грала в спортивні ігри, мала хобі, користувалася інтернетом. У нього, напевно, були улюблені герої Марвел, аж раптом він сидить у підвалі, дивиться, як умирають його близькі, як люди п’ють воду з калюжі…
На той час, коли щоденник Єгора з’явився онлайн, хлопчика вже евакуювали в безпечне місце. Проте Олена розуміла, що такий досвід залишить шрам на все життя.
— Таких дітей і дорослих тисячі, вони бачили, як гинуть рідні, як знищують їхні домівки, — казала вона. — Їх врятували, але вони несуть відчуття провини через неможливість повернутися.
Відчуття провини самої Олени виникало через ізоляцію. Вона почувалася некорисною та безпорадною. Сумувала за чоловіком і не могла змиритися з правилами, які не дозволяли бути з ним поруч і брати активнішу участь у захисті країни. Водночас хотіла зробити усе необхідне, аби захистити своїх дітей від війни, особливо коли бачила тривожне зачарування нею Кирила. За місяць до навали йому виповнилося дев’ять, і старі улюблені заняття, як-от танці чи гра на фортепіано, його вже не надто цікавили. Така переміна теж викликала в Олени відчуття провини — провини матері, яка намагається захистити свою дитину. Хай би як вона старалася відволікти його музикою та малюванням, хлопчик бажав навчатися стрільби та бойових мистецтв. Твердо вирішив піти в солдати.
У розмовах із батьком Кирило почав давати військові поради, пропонувати, які саме системи озброєння варто придбати Україні. Президент тішився цими розмовами. Не поділяв занепокоєння дружини щодо одержимості сина військом.
— Він усе це вивчає. Шукає в інтернеті. Обговорює з охоронцями, — з помітною гордістю розповідав мені Зеленський. — Обожнює наші збройні сили, нашу армію, досконало знає нашу місію, що ми звільняємо, яке озброєння маємо, а якого нам бракує.
Якщо Кирило бажав обрати військову кар’єру, батька це влаштовувало. Однак матір — ні. Вона хотіла, щоб хлопчику повернули дитинство, з болем спостерігала за тим, як війна його забирає, висмоктує синову невинність, де б вони не намагалися сховатися, і як би не намагалися його вберегти.
РОЗДІЛ 8. БІЛИЙ АРКУШ
У перший тиждень березня, коли на околицях Києва ще точилися бої, президент почав наполягати на тому, щоб покинути резиденцію та побачити руйнування на власні очі, з’їздити до позицій з кількома найближчими повірниками.
110
Світлини сторінок із щоденника хлопчика оприлюднили 3 травня 2022 року у фейсбуці на сторінці жителя Маріуполя Євгена Сосновського. Ці світлини поширювали в інтернеті, про них писали українські та міжнародні інформаційні видання, зокрема «Радіо Свобода», яке знайшло хлопчика та ідентифікувало його як восьмирічного Єгора Кравцова — про що опублікувало репортаж 22 червня 2022 року.