— Живу тут, — почав він, коли ми повсідалися, — наче у фортеці, із якої просто хочу втекти[149].
Розчарування починалося з дрібниць. Зеленському не дозволяли послуговуватися мобільними застосунками для спілкування з ким хочеться. Натомість була шеренга жовтих телефонів, захищені лінії, що зв’язували з протокольним відділом, виконавчими помічниками, президентською охороною та рештою бюрократичних підрозділів.
— Коли ми дізналися, скільки країна витрачає на обслуговування усіх цих захищених ліній, я дуже здивувався, — повідомив Зеленський. — Це вимагає силу-силенну людських ресурсів.
Президента непокоїло, що на офіційних заходах держслужбовці відчиняють двері перед його дружиною, знімають із неї пальто, одягають на неї пальто.
— Дякую, — рикав він. — Не турбуйтеся.
Він здатен робити це сам. Засвоєні з дитинства правила поведінки постійно наштовхувалися на правила нові, які тепер регулювали кожен рух президента, його контакти з людьми. Він їх не розумів.
— Усі ці протоколи руйнують мене як особистість.
Те саме відбувалося з планами, з усіма реформами, які він замислював під час вступу на посаду. Партія Зеленського здобула разючу більшість голосів у парламенті, однак процес прийняття законів усе одно займав вічність. Тижні дебатів, тисячі поправок, безконечні чвари через термінологію та деталі.
— Усім треба обговорювати все неймовірно довго, — обурювався Зеленський.
Він намагався прискорити процеси, казав депутатам:
— Працюйте! Зайшли до зали голосувати — тож голосуйте, подобається вам закон чи ні.
Даремно. Правила не піддавалися змінам.
У міжнародних справах система була ще хитромудрішою, і епопея з імпічментом розбила на друзки віру Зеленського у своїх очікуваних союзників.
— Я не довіряю геть нікому, — зізнався він. — Скажу чесно. Політика — це вам не точна наука. Ось чому в школі я любив математику. У математиці все зрозуміло. Можна розв’язати рівняння зі змінною, з однією змінною. Тут натомість — самі змінні, серед них і політики нашої країни. Я не знаю цих людей. Не можу зрозуміти, із якого тіста вони зліплені. Ось чому думаю, що довіряти не можна нікому. Кожен має свій інтерес.
Трамп від самого початку знав, що Україна воює з Росією, що українські солдати сидять в окопах на Донбасі, перебувають під вогнем снайперів, сплять у багнюці. Знав, що люди там гинуть, — і все одно вирішив заблокувати військову допомогу, необхідну Україні для захисту.
— Не хочу, щоб нас сприймали як прошаків, — відповів Зеленський на моє запитання щодо заблокованої допомоги. — Однак зрозумійте: ми у стані війни. Раз ви наші стратегічні партнери, то не маєте нічого нам блокувати… Як на мене, йдеться просто про чесність.
Коротка затримка військової допомоги сама по собі не завдала Україні великої шкоди. Утім, Трамп завдав величезної шкоди репутації України. Невпинні балачки Трампа про корупцію дали зрозуміти світовим фінансовим установам, що новий уряд в Києві — партнер ненадійний.
— Негативнішого сигналу годі й уявити, — провадив Зеленський. — Начебто легко сказати, скомпонувати слова у речення: «Україна — корумпована країна». Сказали, та й по тому. Тільки справа тут не завершується. Цей сигнал чують усі. Інвестори, банки, зацікавлені сторони, компанії, американські, європейські, компанії, які мають в Україні іноземний капітал. Цей сигнал звучить для них так: «Стережіться, не інвестуйте». Або: «Тікайте звідти».
Не менш шкідливе послання про Україну отримали й політичні лідери світу. Трамп використовував її як пішака, і тільки суміш везіння та стійкості допомогла Зеленському уникнути долі Трампового поплічника. Після такого досвіду Зеленський сприймав світ по-іншому. Відчув, як непросто керувати країною, затиснутою між великими світовими державами.
— По суті, між імперіями: Сполученими Штатами, Росією, Китаєм.
Він сподівався заслужити їхню повагу як рівний, а найкраще, на що наразі спромігся — це маневрувати між ними й не давати себе розчавити. Не про таку роль мріяв Зеленський для себе та своєї країни.
149
Інтерв’ю Зеленського було опубліковано в Time 2 грудня 2019 року. Крім мене, президент запросив трьох журналістів із провідних видань Європи: Le Monde у Франції, Der Spiegel у Німеччині, Gazeta Wyborcza у Польщі.