— Я б не хотів, щоб Україна була фігурою на мапі, на шаховій дошці великих світових гравців, щоб нас по ній жбурляли, використовували як ширму, як засіб в оборудці, — казав він. — Хочу, щоб Україна мала свободу вибору.
Якщо перші шість місяців на посаді й навчили Зеленського чогось про світ, то це був урок того, як легко змінюються альянси.
— Тож на запитання, кому я довіряю, я дав вам чесну відповідь: нікому.
ЧАСТИНА III
РОЗДІЛ 11. ЦЕРКОВНЕ ПОДВІР’Я
До появи російських військ містечко Буча на західній околиці Києва, охайне та зелене, процвітало, його нерухомість мала великий попит у молодих пар, які досягли успіху в столиці та прагнули для своїх дітей більше простору та чистішого середовища. Поїздка до Києва навіть запрудженим шосе забирала менш як годину. Буча мала хороші школи, чи не найкращі в області — зокрема, школу на вулиці Вокзальній; пропонувала чимало місць для відпочинку на вихідні та свята, тут можна було погуляти та покататися на велосипеді пишними парками, закинути дітей до літнього табору чи відвести до мотузкового екстрим-парку «Шалена білка». У киян із різних поколінь слово «Буча» будило спогади про літо в селі. На початку двадцятого століття тут була дача Михайла Булгакова, навіть збереглася стара світлина — засмаглі та усміхнені брати й сестри письменника в заквітчаному садку. Моя бабуся дівчинкою проводила в Бучі кожне літо, завжди згадувала будинок із широкою верандою, який винаймала там наша родина, господарських кіз на подвір’ї та ягоди, із яких у літній кухні варили варення. То було наприкінці 1930-х, незадовго до того, як увірвалися нацисти й окупували Бучу та решту України. Проте в далекі передвоєнні літа не було для моєї бабусі місця безпечнішого за те подвір’я.
Коли взимку 2022 року почалася наступна велика війна, Буча знову сприймалася настільки захищеною та віддаленою, що багато людей виїхало до неї з Києва — перебути, перестрахуватися. Попередження, які доходили до народу, не містили детальних прогнозів, що їх чув від американців Зеленський, — про оточення Києва та колони танків із Білорусі.
Припущення, ніби Буча може стати ареною бойових дій, видавалося киянам абсурдним — так само ймовірним, як ракетний обстріл Буковеля. Навіть коли зранку почалися бомбардування, бучанський священник Андрій Галавін не став скасовувати богослужінь у церкві Святого апостола Андрія Первозваного, яка тягнеться золотими банями в небо з пагорба неподалік міської ради.
Молодий худорлявий протоієрей з вродливим обличчям і втомленими очима чув вибухи з летовища у Гостомелі, який межує з Бучею на півночі, і бачив над головою силу-силенну російських гелікоптерів. За словами священника, захисники збивали гелікоптери в такій кількості, що небо тієї ночі палахкотіло червоним полум’ям. Треба мати лише мапу та трохи аналітичних здібностей, аби здогадатися, що Буча в небезпеці[150].
— Ми були воротами до Києва, — казав отець Андрій.
Перша група російської військової техніки зайшла в центр міста вранці 27 лютого і зайняла позиції на вулиці Вокзальній. Звідти розосередилася й почала стріляти навмання. Один залп влучив у церкву Святого Андрія, залишив у її зовнішніх стінах глибокі рани. Насосну станцію, яка подавала в місто воду, пошкодило вибухом. Однак ту першу хвилю навали швидко відбили. За кілька годин увірвалися українські бійці та знищили російську колону за допомогою ударних дронів і ручних гранатометів, лише каркаси російської техніки курилися поруч зі школою. Перемога дала мешканцям кілька додаткових днів для евакуації, і багато хто через саморобний міст вирушив пішки до Києва.
У перші дні березня росіяни повернулися в значно більшій кількості, і почалася місячна окупація Бучі. У місті залишилося кілька тисяч мешканців, багато літніх; вони ховалися в будинках або в підвалах. Постачання води та електрики не було, на початку весни температура здебільшого опускалася значно нижче нуля. Священник інколи ходив до церкви — взяти свічок або помолитися; вряди-годи залишався там на ніч. Одного дня дорогою додому він натрапив на групу російських солдатів — вони ходили від будинку до будинку, вибивали двері, витягували людей цілими сім’ями на вулицю. Загарбники облаштували на перехресті блокпост, на кожному розі поставили бронемашину. Отець Андрій вирішив не повертати назад. Пішки наблизився до солдатів, показав руки.