— Ви ж, хлопці, розумієте, що це війна, — згадує Арахамія слова президента, який намагався схилити команду на свій бік. — Може бути набагато більше жертв, і можемо почути навіть ще страшніші історії. Однак, якщо маємо бодай один шанс знайти якийсь механізм для завершення війни, маємо цей шанс використати. Не можемо його упустити.
Як компроміс президент погодився скоротити деякі частини переговорів. Їх проводили паралельно за трьома напрямками — юридичним, дипломатичним і військовим — із трьома групами парламентерів. Зеленський вирішив згорнути військовий напрямок і взяти коротку перерву щодо двох інших. Однак за лічені дні Арахамія поновив щоденні відеоконференції з посланцями Путіна. Спершу вони поводилися дивно, немов спантеличені чи присоромлені.
— Їм це на обличчях написано, — ділився зі мною Арахамія після однієї такої сесії. — Вони мимрили, наче не могли підібрати слів…
Він мав на увазі — слів про те, що сталося в Бучі. У нього склалося враження, що декого в Москві масштаб звірств теж приголомшив.
— Один день вони побули як у тумані, — розповідав Арахамія. — Далі запрацювала їхня пропагандистська машина, і вони почали говорити, що ми це все інсценували за допомогою американців.
Заяви були глибоко образливими. Все ж, українці рухали перемовини вперед, попри власну лють, і Арахамія пишався прогресом. Після Бучі перемовини й надалі спиралися на тези Стамбульського комюніке. Документ не містив безглуздих понять, що ними Путін виправдовував своє вторгнення, — «денацифікація» та «демілітаризація», — а російські парламентери у своїх редакціях тексту не наполягали на використанні цих термінів. Арахамія вбачав у цьому обнадійливий знак. У середині квітня він сказав мені, що за два тижні планують закінчити чернетку порядку денного для зустрічі лідерів.
Зеленський їх підганяв, надалі тримався за віру в те, що, зробивши достатньо поступок, зуміє врятувати Україну, її землі та суверенітет.
— Кожна така трагедія, кожна така Буча буде просто бити по руках щодо тих чи інших перемовин. І тут все одно треба знаходити можливості щодо таких кроків, — сказав президент журналістам. — Ми вважаємо, що це геноцид. Вважаємо, що вони всі повинні понести покарання. Але маємо знайти можливості для зустрічі. І під час зустрічі знайти вихід із цієї ситуації — і не втратити свою територію[162].
Вранці 8 квітня до Києва прибув приватний потяг, що привіз одну з найвпливовіших союзниць Зеленського — президентку Європейської комісії Урсулу фон дер Ляєн[163]. Перш ніж відвезти до президента, її колоною броньованих автомобілів доправили до Бучі, оглянути місця злочину. Того дня періщив дощ, і на краю братської могили на подвір’ї церкви святого Андрія натягнули поліетиленовий навіс. Коли європейці в супроводі юрби репортерів і в оточенні охоронців дісталися до місця, фон дер Ляєн не очікувала побачити там трупи. Президентці Єврокомісії перехопило подих: на багнистій землі викладено в ряд кільканадцять чорних мішків із тілами. Вона пополотніла, притиснула худу долоню до бронежилета на грудях. Отець Андрій повів високу гостю до церкви — запалити свічку в пам’ять про загиблих.
Невдовзі делегація вирушила назад, до президентської резиденції, куди помічники Зеленського попросили журналістів зібратися для брифінгу. Я приїхав по обіді; на звичайному місці збору, під навісом пожежної частини, вже тулилося чимало моїх колег, чекали на мікроавтобуси, що доправлять нас крізь кордон безпеки на територію урядового кварталу. Найбільша група журналістів була з Німеччини, батьківщини фон дер Ляєн, де вона колись, до призначення на найвищу посаду ЄС, працювала міністром оборони. На блокпосту стояли під дощем і спостерігали за нами солдати з автоматами через плече, вряди-годи відходили до невеличкої хижки, яку спорудили зі шлакоблоків і брезенту. На сьомому тижні війни їхні фортифікації досі мали тимчасовий вигляд, ніби зліплені нашвидкуруч із мотлоху, знайденого на будівельному майданчику.
162
Зеленський зробив цю заяву українським журналістам 5 квітня 2022 року, про що повідомляється на сайті президента.
163
Мою розповідь про візит Урсули фон дер Ляєн в Україну вперше було опубліковано в Time 28 квітня 2022 року під заголовком «Inside Volodymyr Zelensky’s World».