Під’їхали мікроавтобуси, провезли нас через вузький тунель на подвір’я, де теж стояли солдати. Один чатував із гранатометом на вогневій позиції, замаскованій під деревом із низьким гіллям. Військової техніки не було, лише кілька авто, припаркованих біля чорного входу, де німецька вівчарка обнюхала наші сумки на предмет вибухівки. Перед металошукачами нас попросили здати смартфони, ноутбуки та решту пристроїв. Велике скупчення телефонних сигналів, що передаються одночасно, дозволило б розвідувальному дрону ворога засікти місце збору.
— І тоді — бабах! — пояснив один охоронець, малюючи рукою траєкторію ракети.
Перш ніж здати телефони, усі востаннє перевірили новини. Зранку на сході України сталася чергова ракетна атака, і про неї продовжувала надходити нова інформація. Дві ракети, кожна понад шість метрів завдовжки та вагою понад дві тонни, влучили по залізничному вокзалу в Краматорську, одному з найважливіших гарнізонних міст Донбасу. Зеленський закликав цивільних покинути той район, і понад тисячу людей чекали на вокзалі на евакуаційні потяги — переважно жінки, діти та старі. Російські ракети вдарили просто біля переповненого вокзалу. Шістдесят людей загинули, понад сто отримали поранення. Кілька дітей втратили кінцівки. Зеленський дізнався новину майже об одинадцятій ранку, коли готувався до зустрічі з фон дер Ляєн. То мав бути вирішальний момент для країни та його президентства. На початку вторгнення Зеленський скористався шансом подати заявку на членство в Європейському Союзі, і тепер його лідери прибули із самого Брюсселя, щоб запустити цей процес. Фон дер Ляєн як голова виконавчої влади ЄС також привезла новий пакет допомоги: один мільярд євро на військову допомогу та ще один — на підтримку економіки.
Однак варто було першій світлині з Краматорська з’явитися на екрані телефона Зеленського, як він уже не міг нормально зосередитися. Наслідки вибухів жахали. Калюжі крові на тротуарі. Відірвані руки й ноги серед іграшок і валіз. На одній зі світлин, пересланих йому того ранку, Зеленський побачив жінку, якій вибухом відтяло голову.
— На ній був такий яскравий, пам’ятний одяг, — описував він мені пізніше, подумки вдивляючись в образ, що закарбувався йому в пам’яті.
Помічники планували того дня опублікувати фотографії в соцмережах, але президент заборонив:
— Не можна такого робити. Раптом побачать діти?
Він усе ще намагався відігнати ці страшні картини, коли співробітники провели до нього європейців. Вони мали провести разом другу половину дня: обговорити пакет допомоги, процес вступу до Європейського Союзу, звільнення київських передмість і звірства, що вчинили там російські війська. До журналістів вийшли, коли вже сутеніло.
— Дорогий Володимире, — звернулася до Зеленського перед камерами фон дер Ляєн. — Моє послання сьогодні чітке: Україна належить до європейської родини. Ми дуже добре почули ваш запит, і сьогодні приїхали, щоб надати вам першу схвальну відповідь. У цій теці — важливий крок до членства в ЄС.
Тека містила опитувальник — команда Зеленського мала його заповнити, щоб обґрунтувати свою заявку на членство в ЄС.
— Тут розпочинається ваш шлях до Європи та Європейського Союзу, — зазначила фон дер Ляєн.
По суті, Україна розпочала свій шлях до Європи не одне десятиліття тому. Пережила дві революції та вісім років війни. У ціну, що її Україна вже заплатила за своє прагнення інтегруватися з Європою, входили десятки тисяч забраних життів і сотні тисяч гектарів окупованої території. І ось тепер, коли нарешті настав момент заповнювати вступний опитувальник, президент стояв на трибуні із зеленкуватим обличчям і не міг викинути з думок безголову жінку на землі. Звичний ораторський дар зрадив Зеленського. Він навіть не міг зібратися з думками та заговорити про ракетний обстріл Краматорська.
— Знаєте, коли руки-ноги роблять одне, а голова не слухає, — згодом описував мені свій тодішній стан Зеленський. — Адже подумки там, на вокзалі, а присутнім треба бути тут.
Після брифінгу, коли фон дер Ляєн із колегами відбули з Банкової, Зеленський у пресцентрі поспілкувався із журналістом з її рідної Німеччини. Перше запитання стосувалося фотографій із Краматорська, які того вечора очолювали усі світові новини.
— Ви плакали, — запитав журналіст англійською, — коли побачили ці фото?
Президент втомлено посміхнувся та якийсь час дивився в нікуди.
— Я більше не плачу, — відповів. — Давно не плакав[164].
У перші дні вторгнення часто ледь не плакав і далі намагався не звикати до картин смерті. Утім, визнав він, із часом став більш товстошкірим.
164
Інтерв’ю Зеленського Паулю Ронцгаймеру з німецького часопису Bild було опубліковано 8 квітня 2022 року.