— Це питання концентрації, — пояснював мені пізніше. — Якщо перемикаєш увагу на когось, хто біжить перед вітровим склом, світить ліхтарем, кричить, розмахує руками… або ж на голосну музику чи на веселу рекламу по радіо. якщо дозволиш цьому всьому відвернути увагу, тоді твої шанси дістатися куди треба — до проміжної мети, назвемо це так, — вони низькі. Не нульові, але дуже низькі.
Метою на ту мить було дістатися Офісу на вулиці Банковій, хоч там й було не найбезпечніше. Президентська резиденція розташована у центрі щільно забудованого району, в оточенні житлових будинків, людних кав’ярень і викладених бруківкою провулків з модними крамницями. З найближчих до кабінету Зеленського квартир можна кинути гранату йому у вікно. Він приїхав близько п’ятої ранку; як на цю годину, на вулицях було людно. Люди готувалися тікати, зносили до автомобілів валізи й домашніх улюбленців, пристібали дітей в автомобільних кріслах. Охоронці Зеленського не знали, чи не начинили російські диверсанти вибухівкою якийсь із запаркованих біля бордюру автомобілів. Резиденція у Конча-Заспі мала хоча б охоронний периметр і металеві ворота. Комплекс у центрі Києва таких заходів безпеки не мав, проте Зеленський наполягав на тому, щоб спочатку їхати сюди. Це осередок президентської влади, і всім своїм старшим помічникам і міністрам, що телефонували чи писали того ранку, Зеленський відповідав одне й те саме: «ЇДЬТЕ ДО ОФІСУ. ЗУСТРІНЕМОСЯ ТАМ».
Олексій Данілов, секретар[11] Ради національної безпеки і оборони, не потребував президентських указівок, куди їхати. Він, один з небагатьох посадовців з оточення Зеленського, вірив попередженням про неминуче вторгнення. Часом ця перспектива надихала його майже так само, як і лякала. У глибині душі Данілов вважав, що українці піднімуться на запеклу оборону, і хотів бути в її авангарді. Похмурий чоловік з помітним черевом і в окулярах на кінчику носа, Данілов у свої п’ятдесят дев’ять був більше ніж на десятиріччя старшим і куди досвідченішим у державних справах за більшість радників Зеленського, які часто закочували очі на судження Данілова — мов племінники на сентенції балакучого дядька. Звинувачувати їх було важко. Данілов, попри відсутність у нього військового звання, любив поводитися, наче немолодий партизанський командир, навіть придумав собі однострій: увесь чорний, з нашивкою прізвища на грудях.
Того ранку Данілов був уже вдягнений, коли перша російська ракета влучила в авіабазу неподалік від його будинку у передмісті Києва — настільки близько, що шибки задеренчали. Удар, як потім згадував Данілов, приніс неочікуване відчуття полегкості[12]. Дружина з сином заздалегідь покинули місто, і Данілову було нестерпно жити самому й чекати нападу кожної миті. Тепер очікування добігло кінця, він знав, що робити, яким механізмам оборони давати рух. Погода в Києві того тижня стояла гарна, зовсім не характерна для кінця зими в Україні. Утім, дорогою до президентської резиденції туман поступився місцем дощу, і Данілов з посмішкою ввімкнув склоочисники на своєму броньованому Land Cruiser. Українці кажуть, дощ — то на удачу.
Приїхавши на Банкову, Данілов відзначив час — 05:11 — і затупотів сходами нагору, до кабінету Зеленського. Здивувався, побачивши на президентові свіжу білу сорочку. Одяг недоречний — і дещо нехарактерний. Усі знали про звичку Зеленського носити на роботу щасливий светр, зелений із чорним, що нагадував одежину з конвенту «Стар Треку». Утім, сьогодні, саме сьогодні, президент вирішив відмовитися від повсякденного стилю. Убрався ніби для виходу на сцену. Іншою несподіванкою виявилася поведінка Зеленського. Він був спокійний, голос рівний, повіки напівприкриті. Перша ремарка воєнного часу, з якою президент звернувся до Данілова, була та сама, що він годину тому зробив дружині: — Почалося.
Тоді поставив нецензурне запитання, яке важко перекласти з російської. Приблизно таке:
— Будемо духопелити?[13]
Тільки от на той момент духопелили здебільшого росіяни. Близько сімдесяти тисяч їхніх військових і семи тисяч бронемашин, залучених у початковій фазі вторгнення, просувалися до Києва з півночі обабіч Дніпра, що протікає містом[14]. То був бліцкриг, подібні напади Кремль застосовував у різні роки, і наслідки були нищівними. Під час операції «Вихор» 1956 року радянським силам знадобилося менш як чотири дні, щоб окупувати столицю Угорщини та повалити її уряд, лідера якого потім заарештували, катували, визнали винним у державній зраді на закритому судовому процесі та через два роки стратили на шибениці. Під час радянського вторгнення до Чехословаччини 1968 року країну за два дні було захоплено, а Прагу окуповано. Радянські спецпризначенці лише за кілька годин увечері 27 грудня 1979 року взяли приступом добре укріплений палац у Кабулі та вбили лідера Афганістану.
11
Олексій Данілов був на посаді секретаря РНБО з 3 жовтня 2019 року до 26 березня 2024 року.
12
Секретар Ради національної безпеки і оборони України Олексій Данілов розповів про масштаби вторгнення та свою реакцію на нього.
13
Російською він запитав: «Будем х**читься?» — класична фраза з лексикону вуличних хуліганів (тут і далі, якщо не зазначено інакше, — примітки автора).
14
Орієнтовну кількість військовослужбовців та військової техніки, задіяних у першій спробі Росії атакувати Київ з півночі, взято з опублікованого 11 квітня 2023 року інтерв’ю РБК-Україна з генерал-лейтенантом Олександром Павлюком, першим заступником міністра оборони.