Зеленський, обійнявши президентську посаду за чотири роки після цієї промови, поділяв її головну ідею. Він також хотів провести вибори на підконтрольних Росії територіях Донбасу. Зеленський визнавав, що з початку війни 2014 року окуповані регіони стали повністю ізольованими, абсолютно дисфункціональними та сильно залежними від Москви. Ними правив мінливий склад польових командирів і політтехнологів, які регулярно вбивали одне одного лише для того, щоб на їхнє місце приходили нові призначенці Кремля. Одного ватажка підстерегли та начинили кулями на узбіччі дороги в Луганську. Другого рознесло на шматки в його улюбленій кав’ярні. Третього, на прізвисько Моторола, вбила бомба у житловому будинку. Четвертого спалили вщерть із вогнемета. П’ятого застрелили у ресторані під Москвою. Список був довгим.
Жоден із двох анклавів, які називали себе Донецькою та Луганською «народними республіками», не мав нічого схожого на нормальну економіку. Вони були відрізані від легальної торгівлі зі світом. Займалися контрабандою, надто контрабандою зброї та вугілля, отримували мізерні дотації від Росії. Жодна країна світу, навіть Росія, не визнавала незалежності «народних республік». Однак там мешкали понад три мільйони українських громадян, яких із 2014 року — відколи контроль перебрала Росія — не допускали до участі в українських виборах. Зеленський вважав, що зможе повернути цих людей: принаймні стільки, щоби це змінило хід війни. А що, коли мешканці тих регіонів почнуть чинити опір російському контролю у своїх містах і селах? Якщо повстануть проти контрольованих Росією сепаратистів? Якщо отримають можливість голосувати на вільних виборах і вирішать возз’єднатися з Україною?
Провести достовірні опитування громадської думки в тих регіонах було важко. Найкращі з наявних опитувань свідчили, що восени 2019 року трохи більш ніж половина людей у окупованих анклавах геть не були сепаратистами, вони хотіли реінтеграції з Україною[177]. Близько 45 % бажали увійти до складу Росії. Будь-який референдум щодо цього питання містив великі ризики. Забезпечити чесне голосування навряд чи було урядові під силу, і в результаті все могло закінчитися легітимізацією кремлівського контролю над окупованими територіями. Проте Зеленський хотів спробувати. Відчував спорідненість із людьми цього краю. Як і вони, походив із промислового регіону країни, і своїми високими рейтингами під час президентських перегонів завдячував, зокрема, тим частинам Донбасу, що досі перебували під контролем України.
У перші місяці президенства Зеленський почав звертатися до людей, що жили під контролем проросійських збройних формувань. Обіцяв виплатити їм пенсії та відновити інфраструктуру. Було відкрито нові дороги крізь лінію фронту, щоб полегшити мешканцям анклавів відвідини друзів і рідних в інших частинах України.
— Люди мають перетинати кордон і бачити, що тут ліпше, так вони поступово змінюватимуть свою думку, — казав Зеленський. — Маємо їх повернути, битися за них[178].
Він хотів, щоб окуповані регіони провели вибори та обрали легітимних лідерів, які далі могли б представляти інтереси анклавів на переговорах із київським урядом. За кілька місяців перебування на посаді Зеленський публічно заявив про план, що дозволить провести такі вибори за українським законодавством. Назвав передумову голосування: Росія має відвести з регіону всі свої війська та роззброїти всіх місцевих бойовиків.
— Виборів під дулом кулемета не буде, — пояснив президент, оголошуючи своє рішення 1 жовтня 2019 року. — Жодних виборів, якщо там є військові[179].
Офіційні особи в Москві зустріли заяву схвально. Побачили в ній важливий крок до виконання Мінських угод, які недвозначно вимагали від України провести вибори на контрольованих Росією територіях. Однак в Україні рішення Зеленського багатьох обурило. Політична опозиція сприймала це як акт умиротворення Росії та її маріонеток. Восени 2019 року в Києві та інших містах на протести вийшли десятки тисяч людей, вони звинувачували Зеленського в тому, що він готує Україну до капітуляції у війні. Один із мітингів пройшов на Банковій, просто під його вікнами. Серед лідерів демонстрантів були колишні суперники Зеленського на президентських виборах — Порошенко й Тимошенко; обоє контролювали чималі фракції у парламенті. Протести також привабили ультраправе крило української політики, зокрема багатьох ветеранів війни. Разом вони кинули перший народний виклик правлінню Зеленського, і це почало підточувати його популярність. Ми зустрілися в його кабінеті того ж листопада, по всій країні вирували протести під прапорами з написом «Ні капітуляції!».
177
Опитування громадської думки на окупованих частинах Донбасу були проведені 2019 року Центром східноєвропейських і міжнародних досліджень (ZOiS) у Берліні, директорка якого Гвендолін Зассе описала результати та методологію у звіті, опублікованому 14 жовтня 2019 року у виданні The Conversation.
178
Інтерв’ю, яке Зеленський дав мені та трьом європейським журналістам 30 листопада 2019 року.
179
Пресконференція Зеленського щодо його планів впровадження Мінських угод відбулася у Києві 1 жовтня 2019 року.