Спецслужби США через розвідувальні супутники спостерігали за розгортанням російських військ на кордоні, і того тижня Джо Байден зателефонував Зеленському й пообіцяв «непохитну підтримку» США в будь-якій конфронтації з Кремлем. Кілька днів по тому генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг так само запевнив Зеленського у підтримці Північноатлантичного альянсу.
— НАТО — єдиний спосіб покласти війні край[221], — сказав Столтенбергу під час телефонної розмови Зеленський.
Він закликав альянс поквапитися й запропонувати Україні офіційний шлях до членства, що стало б «реальним сигналом для Росії». Для Кремля достатнім сигналом став уже сам цей заклик. На нього зреагував прессекретар Путіна Дмитро Песков — застеріг, що будь-які розмови про членство в НАТО «лише погіршать ситуацію»[222].
Наступного тижня Зеленський із командою вирішив відвідати фронт. Треба було продемонструвати підтримку військовим і визнати жах трагедії в Шумах, водночас не допустити, щоб вона спровокувала масштабнішу війну. Напередодні поїздки Зеленський нагородив посмертно сержанта Барнича орденом за мужність. Після чого вирушив до місця його смерті та запросив із собою мене[223].
Наступного ранку президентський літак Ан-148 сів на авіабазі в Чугуєві, приблизно за п’ятдесят кілометрів від російського кордону, і ми, перетнувши льотну смугу, поспішили до військових гелікоптерів, що мали доправити нас у зону бойових дій. Я летів з охоронцями, майже весь політ вони переодягалися в бойове спорядження, заряджали автомати, припасовували шоломи. За ревом лопатей почути одне одного ми не могли. За вікном бачили президентський вертоліт, радянський Мі-8, пофарбований у камуфляж; на хвості виднілося намальоване блакитним і жовтим коло, схоже на мішень. Ми прямували на південний схід у бік ворожої території, майже паралельним до російського кордону курсом. Щоб уникнути наземного обстрілу, пілоти летіли так низько, що верхівки дерев під нами пригиналися. Наближалися до Сєвєродонецька[224].
Майже рік по тому, під час повномасштабного вторгнення, ведучі новин і дипломати по всьому світу ледве вимовлятимуть назву цього глухого куточка із населенням 120 000 осіб. Навесні 2022 року він на кілька тижнів стане епіцентром війни; вулиці зрівняє із землею артилерія, точитимуться міські бої. Нині ж Сєвєродонецьк був ще спокійний і маловідомий; бойові дії відбувалися не настільки близько, щоб заважати нормальному життю. На місцевому летовищі чекав генерал Хомчак і кілька кондиціонованих мікроавтобусів, вони мали відвезти нас до містечка Золоте, де у реквізованій будівлі облаштувала собі базу частина 92-ї механізованої бригади. Можна було б очікувати, що до приїзду президента базу причепурять, але все залишили як є: на подвір’ї стояли миски з їжею для приблудних собак і лежали купи мішків із піском, де сиділи й курили солдати. Молодші виросли на комедіях Зеленського і тепер, почувши його хрипкий голос, дехто не зумів стримати смішка. Нижчі чини були Зеленському раді. Хай би які незручності створював візит такої делегації, він дарував приємну перерву в рутині, що складалася з охорони окопів і патрулювання. Оцінка ризиків російської атаки лежала на офіцерах, і вони того ранку мали стривожений вигляд.
— Будемо сподіватись, що гармати сьогодні мовчатимуть, — зауважив один під час перекуру.
Поїздку до Шумів запланували на першу половину дня. Дістатися туди було непросто. Більшість шляху подолали на бронетранспортерах, минали старі хати, на вигляд нежилі, але з купами свіжих дров поруч. Зеленський у бронежилеті їхав у передній частині колони. Хомчак із рушницею був в іншій машині, я втиснувся позаду нього. Генерал, вірний собі, дивився вперед на дорогу і на мої запитання відповідав коротко:
— Ми воюємо з росіянами з 2014-го. Звикли. Ми готові.
Нещодавні бої, за словами Хомчака, були цілком очікувані та не мали іншого логічного пояснення, крім звичної підступності ворога.
Дорога забрала понад пів години, останню ділянку ми повзли путівцями, виляли між вибоїнами. Десь серед цих вибоїн і зупинилися машини, що їхали перед нами. Дістатися транспортом до нашого місця призначення було неможливо. Усі вийшли, Хомчак показав на вузьку стежку через поля, і ми вервечкою рушили за ним. Позаду Зеленського і прямо переді мною йшов охоронець із величезним автоматом, на ремені від кожного кроку брязкали магазини з набоями. Зброя мала солідний вигляд, але у випадку нападу із засідки нас би не врятувала. Ми тепер сунули по відкритій місцевості, крізь суху траву і безлисті кущі. Менш як за півтора кілометра на схід починалася околиця Горлівки — українського міста, яке росіяни окупували й запекло утримували роками. Бойовик на прізвисько Бєс[225], якого Росія призначила керувати містом на початку війни, був соціопатом, найбільш знаним тим, що влаштовував позасудові страти й вихвалявся ними перед медіа. Будь-якому російському розвіднику в Горлівці варто лише було глянути в бінокль, щоб помітити на тому полі нас, бездоганний ланцюжок високоцінних цілей: президент, керівник його адміністрації, вищий генерал, ну і десь у кінці дріботить чоловік із записником і в піжонському чорному пальті під бронежилетом.
221
Про це висловлювання Зеленського під час розмови з Єнсом Столтенбергом повідомило агентство Reuters 6 квітня 2021 року з посиланням на заяву президента.
222
Заяву речника Кремля Дмитра Пєскова опублікували 6 квітня 2021 року в статті The Guardian.
223
Розповідь про мою подорож із Зеленським на Донбас уперше було опубліковано в Time 12 квітня 2021 року.
225
Ігор Бєзлєр, командир сепаратистів, відомий як Бєс, вихвалявся стратами Шону Вокеру в інтерв’ю The Guardian, опублікованому 29 липня 2014 року.