— Вони просувалися вперед лише для того, щоб показати свою можливість просуватися, — казав мені Зеленський. — Для одних це означало, що ми круті хлопці. Для інших — що їхні сини ніколи не повернуться додому.
Він не мав наміру створювати такі компроміси знов. Ставки були надто високі, і Зеленський не горів бажанням випробувати власні здібності воєначальника.
— Зараз, — вимовив він, — я не розумію, чому ми мали воювати за це порожнє поле.
Вдалині загавкав собака. Хомчак сказав, що час їхати, і ми вирушили до військової частини в Авдіївці, де за кілька кілометрів від російських позицій мали провести ніч. На дошці оголошень біля входу до частини висіли портрети сержанта Барнича й решти чоловіків, що загинули разом із ним. Зеленський нахилився ближче, вдивився в обличчя Барнича, почитав деталі про його життя. Причину смерті вказано сухо: «проникаюче вогнепальне поранення в ліву ногу, несумісне з життям». Зеленський скривився. Несумісне з життям. Барнич був лише на три роки старший за президента. День народження святкував двома тижнями раніше.
Наступного дня, коли ми летіли назад у Київ, я пішов у носову частину літака поговорити із Зеленським. Він сидів за столом із накрохмаленою білою скатертиною, спиною до кабіни пілотів, пив каву й роздивлявся поля внизу. Був, схоже, у гарному настрої, не надто переймався через ескалацію на фронті. Вранці ми прокинулися біля гарнізону, і на сніданок до їдальні президент з’явився у спортивному костюмі, щойно після пробіжки зоною бойових дій. Я помітив, що на його щоках досі грає здоровий рум’янець, сів навпроти й попросив у бортпровідника кави. Ми провели два дні на Донбасі, і було незрозуміло, які висновки президент зробив щодо останніх снайперських атак, мінометного вогню, скупчення російських військ на кордоні. Чому Кремль вдався до ескалації? Чого Путін прагне? Чому тепер?
Зеленський з основною ідеєю запитання не погодився:
— Ви кажете, це Путін, це росіяни. На Донбасі дуже важко розібрати, де бійці-росіяни, де — сепаратисти, а де ще хтось.
Він пригадав історію, яку сьогодні зранку почув від когось із військових. Перед останнім перемир’ям сталася перестрілка. Ворог гатив з артилерії, намагався шквальним вогнем вибити українців із позицій.
— Було важко, — розповідав Зеленський, — просто жахливо, бруд, стрілянина. Наші хлопці гинули, їхні теж.
Коли гармати ненадовго затихли, українські військові знайшли тіла кількох убитих супротивників. Обшукали їх і в кишені російського бійця знайшли свіжі папери про умовно-дострокове звільнення.
— Він був звільнений із в’язниці! — закінчив Зеленський із круглими очима. — Отже, на цій війні воюють засуджені. Вони не мають що втрачати. Куди ще їм іти? Кажуть іти воювати, ось і йдуть. Хто вони такі? Громадяни якої країни? Це навіть незрозуміло.
Зеленський, схоже, жалів цих людей, говорив радше як їхній адвокат, ніж як лідер країни, із якою вони воюють. Літак досяг крейсерської висоти, і зона бойових дій зникла внизу за хмарами. Президент спробував переконати мене, що конфлікт на сході має куди більше нюансів, ніж видається.
За його словами, неможливо точно визначити, хто саме воює на російському боці та які мотиви має.
У вузькому сенсі Зеленський мав рацію. Росія вже давно використовує злочинців для ведення війни на сході України. Пізніше загін найманців, відомий як «Група Вагнера» і очолюваний одним із вірних помічників Путіна, розпочне широко розрекламований набір новобранців у російських в’язницях, пропонуючи помилування вбивцям і ґвалтівникам в обмін на військову службу в Україні. Таких бійців задіювали з початку війни. Перший російський підрозділ, який навесні 2014 року захоплював міста Донбасу, частково складався з колишніх в’язнів і втікачів від російського закону. Одного разу я зустрічався з їхнім найвідомішим бійцем. Він мав прізвисько Бабай і казав мені, що на півдні Росії проти нього висунули звинувачення за погрози когось зарізати[226]. Щоб уникнути тюремного строку, Бабай добровільно приєднався до підрозділу російського нерегулярного війська, який тієї весни брав участь в окупації Криму. Ми побачилися кілька місяців по тому, коли він зі своїм загоном із десяти-дванадцяти бойовиків щойно захопив українське місто Краматорськ. Вони не зустріли збройного опору, і загалом війну переживали легко, роз’їжджали повсюди на старому мікроавтобусі з трафаретним написом на крилі — «Народне ополчення Донбасу».
226
Розповідь про мою зустріч із російським бойовиком на прізвисько Бабай вперше було опубліковано в Time 23 квітня 2014 року.