— Перш ніж на мою батьківщину прийде американська загроза, я прийшов сюди її зупинити, — заявив мені Бабай.
Додав, що зрештою вони візьмуть Київ, «а тоді повернемося й відсвяткуємо». Товариші Бабая добряче посміялися із цієї фрази. Проте, хай би якими неорганізованими вони видавалися, їхній підрозділ не блукав Україною без нагляду. Бабай був російським військовим ветераном. Тодішній командир Бабая, Ігор Гіркін, — відставним офіцером російських спецслужб. Усі вони — частиною російських військ, що вторгайся на територію України з благословення й за підтримки Кремля. Нехай через свої судимості та різношерсту уніформу ці вояки радше скидалися на піратів, аніж на десантників, вони все одно воювали на російському боці, вбивали українських громадян і захоплювали українську землю. Бабай показав мені свій російський паспорт. Народився в Росії, у Краснодарському краї. Перетнув кордон, щоб завоювати Україну. Тож яке значення має те, що він втікач або засуджений? Хіба все це не робить його російським загарбником? Хіба він не частина стратегії Путіна?
— Ви постійно запитуєте про Путіна та Росію, — сказав мені Зеленський у літаку. — Не певен, що ми маємо думати в таких категоріях.
Роль Кремля в нещодавніх атаках у Шумах та інших місцях Донбасу виявилася для Зеленського відкритим питанням. Він був готовий повірити Путіну на слово і принаймні розглянути ймовірність того, що Москва не санкціонувала обстріли та снайперський вогонь на лінії фронту. А як же російські війська, скупчені біля східного кордону України? Це що, просто велика юрба в’язнів? Загублені душі, яких випустили на волю й ощасливили ключами від самохідних артилерійських установок?
— Гаразд, війська на кордоні, — кивнув Зеленський. — Проводять навчання. Це їхня офіційна позиція.
Дійсно, офіційно Кремль заявляв, що його війська не становлять для України загрози та збираються біля кордону в рамках регулярних військових навчань.
— Вони відбуваються щороку, — нагадав мені Зеленський.
Можливо, цього разу росіяни перебрали міру. Розмістили свої винищувачі та військову техніку на території Білорусі, на північ від Києва й не надто від нього далеко. Утім, це теж вписується в усталену модель поведінки росіян — їхню любов до позерства та гри м’язами.
— Росіяни хочуть, щоб ми боялися, — сказав мені Зеленський. — Хочуть, щоб Захід боявся російської сили, її міці. Це зовсім не секрет.
Ніхто не знав думок Путіна, і Зеленський погодився, що цього разу Росія може мати агресивніші наміри:
— Можливо, є й масштабніший військовий план. Авжеж, так, не виключено.
Проте Зеленський не був переконаний, що навчання Росії — не просто блеф.
— Не думаю, що вони ухвалюють настільки примітивні рішення: гайда атакувати! Звичайно ж, ні. Росіяни грають в інші ігри.
Принаймні в той момент Зеленський вірив, що шанси зберегти режим припинення вогню та продовжити працювати над досягненням миру з Росією досі є. Можливо, мав слушність. Після відвідин Шумів він би дуже хотів сказати тим хлопцям в окопах: пакуйте спорядження, повертайтеся додому, до родин. Однак розумів — будь-який відступ спонукатиме росіян спробувати такий самий маневр деінде, щоб забрати ще більше життів, захопити більше територій. Це дало б політичним опонентам новий привід стверджувати, ніби президентові бракує хисту для ведення війни. Порошенко назве боягузом, який відступив через кілька пострілів із російської снайперської гвинтівки. Такі нападки в парламенті та на телевізійних токшоу, схоже, хвилювали Зеленського не менше за ризик російського вторгнення. Вороги України, за його словами, «працюють на різних фронтах, використовують інформацію, дезінформацію та військо».
Бортпровідник забрав наші чашки з-під кави, пілот почав зниження. У кожному разі, нам обом після цієї подорожі ризик війни видаватиметься менш абстрактним. Ми бачили військових в окопі й ділили з ними харчі. Однак загрозу від російської пропаганди Зеленський і досі вважав нагальнішою — і все торочив про те, як російські політичні маріонетки «руйнують інформаційний простір України». Лютневе рішення закрити телеканали Віктора Медведчука стабілізувало позицію президента в рейтингах. За деякими опитуваннями, рейтинг Зеленського на кілька відсотків піднявся[227]. Літак сів, і Зеленський повернувся до політичних баталій столиці, де сам планував організувати ескалацію.
За кілька днів після повернення з Донбасу я відвідав Віктора Медведчука в його київському офісі. Доволі довго блукав вузькими вулицями середмістя, перш ніж знайшов потрібну адресу. Мапа вивела мене до старовинного багатоквартирного будинку в кінці крутого схилу, ніде — жодних зовнішніх ознак політичної значущості місця. За дверима без вивіски на мене мовчки витріщилася купка озброєних охоронців. Один почав обшукувати мою сумку, запитав, чи є там ніж або «будь-яка заточка». Медведчук, вбраний у добре припасований синій костюм, у житті видавався ще більш штучним, ніж у телевізорі: мав підтягнуту шкіру, виточені риси обличчя, наче теж послуговувався кріогенними камерами Путіна у резиденції на Валдаї. Увійшовши до конференцзали, де я на нього чекав, Медведчук павичем підплив до термостата й запитав:
227
Агентство «РБК-Україна», посилаючись на опитування Центру Разумкова, повідомило 16 березня 2021 року, що підтримка Зеленського серед опитуваних зросла на кілька пунктів і сягнула показника 25 %.