Страйк зробив собі чай, але той прохолов, поки він переглядав справу Квайна.
В тиші відчуття безсилості тільки наростало. Раз у раз він перевіряв мобільний.
Кортіло діяти, але Страйк був скутий відсутністю офіційного статусу, не мав влади обшукувати приватні володіння чи примушувати свідків до співпраці.
Він нічого не міг удіяти аж до розмови з Майклом Фенкортом у понеділок, хіба тільки... Чи слід подзвонити Анстису і викласти свою теорію? Страйк насупився, провів товстими пальцями по густій чуприні, уявив зверхню реакцію Анстиса. Немає буквально й крихти доказів. Усе — тільки умовиводи. «Але я правий,— зверхньо подумав Страйк,— а він обкрався». Анстис не має ні розуму, ні уяви, щоб оцінити теорію, яка пояснює всі дивні елементи цього вбивства, але видасться йому надто складною, коли вже є просте рішення, хай навіть звинувачення проти Леонори сповнені суперечностей і питань без відповідей.
«Поясни,— звернувся Страйк до уявного Анстиса,— як жінка, якій стало розуму заховати його кишки, що й кінців немає, зробила б таку дурість і купила мотузки й паранджу з власної кредитки? Поясни — нащо матері, яка не має родичів і чия єдина турбота в житті — це добробут доньки, наражатися на довічне ув’язнення? Поясни — чому вона стільки років терпіла невірність Квайна і його сексуальні дивацтва, а тут раптом вирішила вбити?»
Але на останнє питання Анстис міг би дати резонну відповідь: Квайн збирався покинути дружину заради Кетрин Кент. Життя письменника було застраховане: можливо, Леонора вирішила, що фінансова стабільність у статусі удови краща за непевну злиденність, бо необачний колишній витрачатиме гроші на другу дружину. Присяжні пристануть на цю версію подій, надто якщо Кетрин Кент виступить і підтвердить, що Квайн обіцяв з нею побратися.
Страйк боявся, що проґавив свій шанс із Кетрин Кент, коли отак несподівано прийшов до неї на поріг — тепер цей учинок видавався незграбним, нерозумним. Він її налякав, поставши з темряви на балконі, й Піппа Міджлі легко намалювала картинку лихого Леонориного посіпаки. Треба було діяти тонше, увійти до неї в довіру, як-от він це зробив із секретаркою лорда Паркера, щоб вирвати зізнання, мов зуби під анестезією турботи й симпатії. А не виносити двері з ноги, мов судовий виконавець.
Страйк знову глянув на мобільний. Повідомлень не було. Глянув на годинник. Була ледве дев’ята тридцять. Мимохіть Страйк відчув, що його увага перемикається з предмету, на якому він хотів і мусив її зосередити — з убивці Квайна і засобів, якими можна домогтися арешту,— на каплицю сімнадцятого сторіччя в замку Крой...
Шарлотта якраз одягається — понад сумнів, у весільну сукню, яка коштує тисячі фунтів. Страйк легко уявив її: оголена, фарбує перед дзеркалом обличчя. Він сто разів бачив, як вона це робить; як змахує пензликом перед трюмо у спальні чи перед дзеркалом у готелі, так гостро свідома того, що її жадають, аж робить це майже недбало.
Чи Шарлотта теж дивиться на мобільний, поки спливають хвилини і вже так близько недовга хода до вівтаря, більше схожа на прогулянку по дошці? Чи вона ще чекає, чи сподівається, що Страйк щось відповість на її вчорашнє повідомлення з трьох слів?
А якщо відповісти просто тепер... то чого їй вартуватиме відвернутися від весільної сукні (він уявляв, що та висить у кутку, мов привид), надягнути джинси, закинути трохи речей у дорожню сумку і втекти з чорного ходу? Сісти в машину, вдарити по газах, помчати на південь, до чоловіка, який завжди означав утечу...
— К бісу,— пробурмотів Страйк.
Він підвівся, поклав мобільний у кишеню, допив холодний чай і натягнув пальто. Робота — ось єдина відповідь: активні дії завжди були його улюбленими ліками.
Попри впевненість, що Кетрин Кент утекла від уваги преси до когось із друзів, і попри жаль за свій неочікуваний прихід, Страйк повернувся на Клемент-Аттлі-корт — і виявив, що вгадав правильно. Дверей ніхто не відчинив, світло не горіло, всередині було ніби тихо.
Цегляним балконом гуляв крижаний вітер. Страйк уже йшов, коли з сусідніх дверей визирнула сварлива сусідка. Цього разу вона хотіла побалакати.
— Нема її. А ви преса чи хто?
— Преса,— підтвердив Страйк, бо видно було, що сусідку думка про це захоплює, а ще не бажаючи, щоб Кент знала, що він повертався.
— Таке ваша братія понаписувала,— з погано прихованою радістю мовила сусідка.— Таке про неї написали! Не, нема її.
— Не знаєте, коли повернеться?
— Нє,— озвалася сусідка, явно жалкуючи, що не знає. Крізь ріденьке й міцно завите сиве волосся проглядала рожева шкіра.— Але можу вас попередити,— запропонувала вона.— Якщо повернеться.