— Він брехав нам,— просто відповіла Кетрин.— Казав, що то буде ніби подорож письменника, але то він усе вигадав... нам казав, що ми там будемо...
— «Прекрасними заблуканими душами»,— підказала Піппа, у якої ця фраза, вочевидь, закарбувалася.
— Так,— похмуро озвалася Кетрин.
— Кетрин, він вам читав якісь уривки?
— Ні,— відповіла вона,— казав, що готує сюр... сюр...
— О Кет,— трагічно видихнула Піппа. Кетрин затулила обличчя руками.
— Зараз,— м’яко мовила Робін, шукаючи в сумочці серветки.
— Ні,— грубо відказала Кетрин, піднялася з дивана і зникла в кухні. Повернулася з рулоном паперових рушників.
— Казав,— повторила вона,— що готує сюрприз. Покидьок,— мовила вона, знову всідаючись.— Просто покидьок.
Кетрин промокнула очі, похитала головою, струшуючи довгою рудою гривою. Піппа гладила її по спині.
— Піппа мені сказала,— почав Страйк,— що Квайн поклав вам у щілину для пошти копію рукопису.
— Так,— відповіла Кетрин.
Було очевидно, що Піппа вже зізналася їй у своїй необачності.
— Джуд, сусідка, бачила, як він приніс рукопис. Усюди пхає свого носа, стежить за мною, стерво таке.
Страйк, який щойно вклав у поштову щілину на сусідніх дверях двадцять фунтів на знак подяки за інформацію про Кетрин, спитав:
— Коли?
— В ніч на шосте,— відповіла Кетрин.
Страйк майже відчув, як напружилася і захопилася Робін.
— А світло у вас над дверима працювало?
— Світло? Вже кілька місяців не працює.
— Вона говорила з Квайном?
— Ні, лише у вікно дивилася. Була друга ночі абощо, вона б не вийшла в нічній сорочці. Але вона багато разів бачила, як він приходить і йде. Добре знала, який він,— схлипнула Кетрин,— у тому дурному плащі й капелюсі.
— Піппа згадувала, була ще записка,— сказав Страйк.
— Так. «Час розплати для нас обох»,— кивнула Кетрин.
— Вона ще у вас?
— Я її спалила,— відповіла Кетрин.
— Там було звертання до вас? «Люба Кетрин»?
— Ні,— відповіла вона,— тільки ті слова і, бляха, цілуночок. Покидьок! — схлипнула вона.
— Може, я щось справжнє випити куплю? — раптом запропонувала Робін.
— Та на кухні є,— відповіла Кетрин притишено, бо витирала очі й щоки рушником.— Піп, принеси.
— Ви точно впевнені, що записка була від Квайна? — спитав Страйк, а Піппа вибігла по алкоголь.
— Так, його почерк, я його всюди впізнаю,— відповіла Кетрин.
— І як ви зрозуміли ці слова?
— Ніяк,— слабко озвалася Кетрин, витираючи заплакані очі.— Розплата для мене, бо він повернувся до дружини? Для нього, бо всі йому заплатять... навіть я. Аж кишки вивертає,— мовила вона, несвідомо повторюючи слова Майкла Фенкорта.— Міг би мені сказати, що не хоче... якщо хотів усе закінчити... Але нащо аж так? За що? І це не лише мене... Піп... прикинувся, що йому не байдуже, говорив з нею про її життя... Вона так страждала... ну, тобто, її мемуари — не те щоб велика література, та все ж...
Піппа повернулася, брязкаючи склянками і пляшкою бренді, й Кетрин замовкла.
— Берегли на різдвяний пудинг,— повідомила Піппа, вправно відкорковуючи пляшку.— Пий, Кет.
Кетрин узяла склянку з чималою порцією бренді й випила одним ковтком. Здається, алкоголь справив бажаний ефект. Потягнувши носом, вона випростала спину. Робін попросила налити трішки. Страйк узагалі відмовився.
— Коли ви прочитали рукопис? — спитав він у Кетрин, яка вже наливала собі нову порцію.
— Того самого дня, коли й знайшла, дев’ятого, якраз повернулася додому по одяг. Я сиділа з Анджелою в госпісі, бачте... він не приймав мої дзвінки з ночі Гая Фокса, жодного, а я ж казала, що Анджелі дуже погано, лишала повідомлення. А тут приїхала додому і бачу на підлозі рукопис. Я й подумала: то ось чому він не бере слухавку, хоче, щоб я спершу прочитала? Взяла рукопис до госпісу і там прочитала, поки сиділа з Анджелою.
Робін могла лише здогадуватися, як воно було: сидячи біля ліжка присмертної сестри, читати, як тебе описав власний коханець.
— Я подзвонила Піп — так? — провадила Кетрин; Піппа кивнула,— і розповіла, що Оуен зробив. Усе дзвонила йому, але він так і не брав слухавки. А коли померла Анджела, я собі вирішила — ну все. Сама прийду.— Бренді додав кольору зів’ялим щокам Кетрин.— Пішла до їхнього будинку, та коли побачила її — дружину,— то зрозуміла, що вона не бреше. Оуена не було. Тож я й попросила переказати, що Анджела померла. Він знав Анджелу,— пояснила Кетрин, і її обличчя знову скривив плач. Піппа відставила склянку й обійняла Кетрин за плечі; ту трусило.— Я подумала, він хоч зрозуміє, що мені заподіяв, коли я втрачала... коли я втратила...