— Було наче не гірше, ніж попередні його твори. Власне, навіть краще. Цікавий початок. Деякі образи вражали. Така собі готична казка, темна версія «Шляху паломника».
— Ви когось упізнали в тих шматках, які читали?
— Персонажі видавалися радше символічними,— відповіла Елізабет, ніби захищаючись,— включно з агіографічним автопортретом. Численні сцени зі... збоченого сексу,— знову закашлялася вона.— Я вирішила, що все як завжди... але я не читала уважно, я перша готова це визнати.
Страйк бачив, що Елізабет Тассел не звикла визнавати свої помилки.
— Я... я переглянула перший розділ, епізоди з Майклом і Денієлом. Глянула закінчення — гротескне і дещо дурнувате... Якби я не була така хвора, то прочитала б усе уважно і, звісно, сказала б, що таке йому не минеться. Денієл — дивний чоловік, дуже легко ображається...— Голос знову підводив її; сповнена рішучості закінчити речення, вона встигла задихано вимовити: — А Майкл найпа... найпаскудніший...— і знову вибухнула кашлем.
— Нащо містерові Квайну видавати роман, за який його точно потягнуть у суд? — спитав Страйк, коли вона перестала кашляти.
— Бо Оуен не вважає, що закони решти суспільства стосуються його персони,— грубо відповіла Елізабет.— Гадає, що він геній, анфан-терібль. Пишається здатністю шокувати. Вважає, що це сміливо й героїчно.
— Що ви зробили з рукописом після того, як проглянули його?
— Набрала Оуена,— відповіла вона, на мить приплющивши очі, вочевидь, від люті на себе.— Сказала, що класно написав, а тоді попросила Ральфа забрати той клятий рукопис із мого дому і зробити дві копії, одну надіслати Джері Вальдгрейву, редактору Оуена в «Ропер-Чарді», а другу... о Господи... другу — Крістіану Фішеру.
— Чому ви просто не відправили рукопис в офіс електронною поштою? — поцікавився Страйк.— У вас хіба не було тексту на флешці?
Елізабет вкрутила цигарку в попільничку, де було повно недопалків.
— Оуен наполягає, що й далі працюватиме зі старою електричною машинкою, на якій він надрукував «Гріх Гобарта». Не знаю, що це — афектація чи дурість. У сфері технологій він надзвичайний невіглас. Може, спробував набирати на комп’ютері, але не розібрався. Це просто ще один спосіб завдавати людям клопоту.
— А чому ви відіслали копії двом видавцям? — спитав Страйк, хоча відповідь уже знав.
— Бо Джері Вальдгрейв, може, і святий, і найприязніша людина у всій видавничій справі,— відповіла Елізабет, відпиваючи ще кави,— але останнім часом навіть йому забракло терпцю на Оуена і його істерики. Останню книжку Оуена для «Ропер-Чарда» майже не купували. Я подумала, що розумно б мати запасну тятиву для лука.
— Коли ви зрозуміли, про що насправді книжка?
— Того-таки вечора,— хрипко відповіла вона.— Мені подзвонив Ральф. Він відіслав дві копії, а тоді вирішив погортати оригінал. Набрав мене і питає: «Ліз, а ви точно це прочитали?»
Страйк чудово уявляв острах, з яким блідий юний помічник набирав її номер, сміливість, якої це йому вартувало, перелякану розмову з колегою-дівчиною, яка передувала прийняттю рішення.
— Я мусила визнати, що не читала... що читала неуважно,— вимовила Елізабет.— Ральф зачитав мені кілька обраних місць, які я проґавила, і...
Вона взяла оніксову запальничку і з відсутнім виглядом клацнула нею, тоді підвела очі на Страйка.
— Ну, я запанікувала. Подзвонила Крістіану Фішеру, але там був автовідповідач, тож я лишила повідомлення — мовляв, той рукопис — то чернетка, не треба його читати, я помилково його надіслала, поверни, будь ласка, чим... чимшвидше. Потім подзвонила Джері, але теж не додзвонилася. Він казав мені, що на вихідні їде з дружиною святкувати річницю шлюбу. Я сподівалася, що він не матиме часу читати, і лишила йому таке саме повідомлення, як і Фішеру. Тоді я подзвонила Оуену.
Елізабет запалила ще одну цигарку. Коли затягнулася, її великі ніздрі затріпотіли, зморшки біля губ поглибилися.
— Я ледве могла говорити — а навіть якби і могла, різниці жодної. Оуен розмовляв зі мною так, як може тільки Оуен,— він був просто утіленням самовдоволеності. Сказав, що треба повечеряти разом і відсвяткувати завершення книжки. Тож я так-сяк влізла в одяг і попленталася до «Річкового кафе», де довелося його чекати. Й ось Оуен прийшов. Він навіть не запізнився, хоча зазвичай запізнюється. Він не йшов, а летів, був у піднесеному настрої. Оуен щиро вірить, що зробив щось сміливе, чудове. Почав просторікувати про екранізацію, мені ледве вдалося вставити хоч слово.
Вона випустила дим з червоних губ — справжня дракониця з сяйливими чорними очима.