Розсердити цього випускника приватної школи було напрочуд легко: от він уже з незадоволеним виглядом замовив чай, звернувшись (і цим розвеселивши Страйка) до байдужого офіціанта «друже».
— Ну? — спитав Калпепер, узявши довгими блідими долонями гаряче горнятко.
Страйк опустив руку в кишеню пальта, видобув звідти конверт і підштовхнув до Калпепера. Той витягнув уміст і почав читати.
— Ох ти ж чорт,— тихо вимовив він нарешті. Поспіхом почав гортати папірці, частина яких була списана Страйковим почерком.— Де ти в біса це дістав?
Страйк, який напхав повен рот ковбаси, тицьнув на папірець, де була записана адреса якогось офісу.
— Його особиста помічниця,— пояснив він, нарешті ковтнувши.— Він з нею спав — як і з тими двома, про яких ти вже в курсі. Вона зрештою втямила, що наступною леді Паркер усе одно не стане.
— Та як ти тільки в біса дізнався? — спитав Калпепер, дивлячись на Страйка понад паперами, які тремтіли в нього в руках.
— Детективна робота,— нерозбірливо озвався Страйк, який саме відкусив ще ковбаси.— Хіба ваш брат так сам не робив, поки ви не взяли моду наймати хлопів типу мене? Але панянка переймається майбутньою кар’єрою, тож просить, щоб у статті про неї не згадували, добре, Калпепере?
Калпепер пирхнув.
— Ліпше б подумала про це, перш ніж цупити...
Одним швидким рухом Страйк вихопив папери в журналіста з рук.
— Вона нічого не цупила. Він сам попросив її сьогодні вдень це все надрукувати. Панянка тільки й зробила поганого, що спершу показала їх мені. Але якщо ти, Калпепере, плануєш викинути її приватне життя на шпальти газет, я все забираю назад.
— Та припини,— заперечив Калпепер, намагаючись вихопити з волохатої руки Страйка докази значного ухилення від сплати податків.— Гаразд, про неї ані слова. Але він і так знатиме, де ми це взяли. Він же не зовсім без клепки в голові.
— І що він зробить, потягне її до суду — щоб вона там розповіла про всі махінації, яким стала свідком за минулі п’ять років?
— Слушне зауваження,— зітхнув Калпепер, хвильку поміркувавши.— Давай їх сюди. Я про неї не писатиму, але маю з нею побалакати. Пересвідчитися, що панянка кошерна.
— Папери — кошерні. З нею тобі балакати не треба,— твердо відповів Страйк.
Нещасна, гірко ображена й зраджена жінка, яка аж трусилася, коли детектив ішов від неї, не мала лишатися наодинці з Калпепером. Під впливом дикого бажання помститися чоловікові, який обіцяв їй шлюб і дітей, вона невиправно нашкодить і собі, і своїм перспективам на майбутнє. Страйк швидко завоював її довіру. «Панянка» мала майже сорок два роки; думала, що стане матір’ю дітей лорда Паркера; нині нею володіла жага крові. Страйк кілька годин просидів з жінкою, слухаючи історію її кохання, дивлячись, як вона плаче і бігає вітальнею, як розхитується, сидячи на дивані та притискаючи кулаки до чола. Кінець кінцем вона погодилася на це: на зраду, що дорівнювала похорону всіх її надій.
— Не треба її в це втягувати,— сказав Страйк, міцно тримаючи папери в кулаці, вдвічі більшому за кулак Калпепера.— Добре? Стаття і без неї буде ого-го.
Після короткого вагання Калпепер скорчив гримасу і погодився.
— Добре, добре. Давай їх мені вже.
Журналіст сховав папери у внутрішню кишеню, почав пити чай, і мить невдоволення Страйком ніби розтанула в сяйві перспективи викрити одного з перів Британії.
— Лорд Паркер Пеннівельский,— прошепотів він зі щасливим виглядом,— друже, ото ти вскочив у халепу.
— Сподіваюся, до твого роботодавця це дійде? — спитав Страйк; між ними ліг на стіл рахунок.
— О, так-так...
Калпепер кинув на стіл десятифунтову купюру, і чоловіки разом вийшли з кав’ярні. Коли двері зачинилися, Страйк запалив цигарку.
— Як ти зумів її розговорити? — спитав Калпепер, коли вони разом попростували крізь зимний ранок, оминаючи мотоцикли й фури, які й досі під’їжджали до ринку чи від’їжджали від нього.
— Я слухав,— відповів Страйк.
Калпепер скоса глянув на нього.
— Всі інші приватники, з якими я працюю, просто перехоплюють чужі телефонні розмови.
— Це протизаконно,— відповів Страйк, випускаючи в сутінь цівку диму.
— То як?
— Ти захищаєш свої джерела, а я — свої.
Ярдів зо п’ятдесят вони пройшли мовчки; з кожним кроком Страйк кульгав дедалі гірше.
— Це буде просто щось. О, дійсно щось! — радісно мовив Калпепер.— Цей старий лицемірний гівнюк усе щось бекав про жадібні корпорації, а сам заховав на Кайманових островах двадцять лимонів...
— Радий допомогти,— сказав Страйк.— Рахунок надішлю електронкою.