«О Мекгіт! Ти украв мій Спокій — і муку бачити твою мені за Насолоду стане».
— Звідки цитата? — спитав Страйк. Управні пальці Робін затанцювали над клавіатурою.
— «Опера жебраків» Джона Ґея.
— Непогана ерудиція як на жінку, яка пише «не» разом з дієсловами, плутає коми і зловживає великими літерами.
— Не можуть же всі бути літературними геніями,— дорікнула йому Робін.
— Дяка Богу, бо я тут таке про них дізнаюся.
— Але подивися на коментар під цим дописом,— мовила Робін, повертаючись до блогу Кетрин. Клікнула на посилання, відкриваючи єдиний коментар:
Я за тебе покручу коліщатка *@%ої диби, Кет
Цей коментар також залишила Піппа2011.
— А ця Піппа серйозна особа, га? — прокоментував Страйк.— Тут є щось про те, ким Кент працює? Не думаю, що вона живе на гроші за еротичні фантазії.
— Тут теж якась дивина. От глянь на це.
Двадцять восьмого жовтня Кетрин написала:
Подібно до більшості Письменників, вдень я маю іншу роботу. З огляду на секретність я неможу розказати про неї. Цього тижня секретність у нашій Інституції посилили в результаті чого мій Колега-бюрократ (святенник-християнин, який засуджує моє приватне життя) запропонував начальству моніторити блоги і т.ін. щоб не сталося витоку секретної інформації.
Нащастя, здається переміг здоровий глузд і таких заходів ніхто не вживе.
— Дуже загадково. Посилили секретність... жіноча в’язниця ? Психіатрична лікарня? Чи йдеться про виробничу таємницю?
— Й ось на це глянь — тринадцятого листопада.
Робін перегорнула сторінку до останнього допису в блозі, наступного після того, де Кетрин писала про отриману смертельну рану.
Три дні тому моя люба Сестра програла довгу битву з раком грудей. Дякую вам всім за добрі слова й підтримку.
Під дописом було два коментарі; Робін відкрила їх.
Піппа2011 написала:
Мені так шкода це чути Кет. Посилаю тобі всю любов на світі ххх
Кетрин відповіла:
Дякую Піппо ти справжній друг хххх
Завчасні подяки за численні слова підтримки, які написала Кетрин, вигляд мали дуже сумний над цим коротким діалогом.
— Нащо? — важко спитав Страйк.
— Що — нащо? — озвалася Робін, зводячи на нього очі.
— Нащо люди це роблять?
— Ведуть блоги? Не знаю... хтось сказав, що недосліджене життя не варто було жити.
— Так, Платон,— сказав Страйк,— але це не дослідження життя, це виставлення його напоказ.
— О Боже! — вигукнула Робін і облилася на цьому винуватому зойку чаєм.— Я й забула, є ще новина! Коли я вчора вечері уже йшла до дверей, подзвонив Крістіан Фішер. Питав, чи не бажаєш ти написати книжку.
— Що-що?
— Книжку,— відповіла Робін, намагаючись не сміятися з виразу огиди на Страйковому обличчі.— Про твоє життя. Про враження від армії, про розкриття справи Лули Лендрі...
— Подзвони йому,— сказав Страйк,— і перекажи, що в написанні книжок я не зацікавлений.
Він допив чай і рушив до вішака, де біля його чорного пальта висіла старезна шкірянка.
— Ти не забув про сьогодні? — спитала Робін, відчуваючи, як у животі знову стягується клубок, який був розв’язався.
— А що сьогодні?
— Паб,— з відчаєм нагадала Робін.— Зі мною і Метью. «Герб короля».
— Ні, про це не забув,— озвався Страйк, не знаючи, чому вона має такий нещасний і напружений вигляд.— Гадаю, що вдень буду в місті, тож там і побачимося. Восьма, так?
— Шоста тридцять,— відповіла Робін, ще більш напружена.
— Шоста тридцять, точно... Буду там, Венеціє.
Вона зреагувала не одразу.
— Звідки ти знаєш?
— На запрошенні написано,— пояснив Страйк.— Незвичне ім’я, звідки воно?
— Я... я так розумію, що мене там зачали,— почервоніла Робін.— У Венеції. А в тебе друге ім’я яке? — спитала вона зі сміхом, наполовину веселим, наполовину сердитися.— На дверях написано К. Б. Страйк — що означає «Б»?
— Так, мені час іти,— заявив Страйк.— До зустрічі о восьмій.
— О шостій тридцять! — гукнула Робін до дверей, які вже зачинилися.
Сьогодні Страйк поїхав до крамниці у Крауч-Енді, де торгували електронікою. Крадені мобільники й ноутбуки зламували в підсобці, вилучали персональні дані, а тоді чистили пристрої та окремо продавали іншим покупцям.
Власник цього квітучого бізнесу створював значні незручності для містера Ганфрея, Страйкового клієнта. Містер Ганфрей, точно такий самий пройдисвіт, як і чоловік, за яким Страйк простежив до його ділового лігва, але з іншими масштабами й розмахом, наступив на хворий мозоль не тій людині. Страйк уважав, що Ганфрею треба вирішити проблему, поки є фора. Він знав, на що здатен ворог його клієнта: були спільні знайомі.