— Нащо?
— Маю одну справу,— ухильно сказав Страйк. Він ніколи не ділився з Калпепером подробицями великосвітських розлучень і ділових негараздів, якими займався як детектив, попри численні прохання самого Калпепера.— Я ж тобі нещодавно підкинув сенсацію всього твого життя.
— Та гаразд, гаразд,— незадоволено і не одразу погодився журналіст.— Гадаю, тут я зможу тобі допомогти.
— Вона має хлопця чи чоловіка? — поцікавився Страйк.
— А ти ще й трахнути її націлився? — спитав Калпепер, і Страйк відзначив, що імовірний намір підкотити до кузини журналіста скоріше розвеселив його, ніж обурив.
— Ні, просто хочу знати, чи не здасться дивним, якщо я піду з нею на вечірку.
— А, зрозуміло. Вона там наче з кимсь нещодавно розбіглася. Не знаю. Скину тобі есемеску з її номером. І чекай на недільний випуск! — додав Калпепер, ледь приховуючи радість.— На лорда Паркера котиться цунамі лайна!
— Тільки спершу сам подзвони Ніні, гаразд? — попросив Страйк.— І поясни їй, хто я, щоб вона була в курсі справи.
Калпепер погодився і повісив слухавку. Зовсім не поспішаючи повернутися до Метью, Страйк докурив цигарку до фільтра, а тоді пішов усередину.
Поки він перетинав захаращене приміщення, Страйкові спало на думку, що Метью схожий на цей паб — надто старається. Інтер’єр включав старомодну пічку, старовинні кахлі, кошики, старі плакати й таблички: ніби крамниця лахмітника в мініатюрі.
Метью сподівався, що до повернення Страйка доїсть локшину і таким чином підкреслить, як довго того не було, але не встиг подужати порцію. Робін здавалася нещасною, і Страйкові, який не знав, що трапилося між нею і Метью за час його відсутності, стало її шкода.
— Робін казала, що ти граєш у регбі,— мовив він до Метью, пробуючи налагодити контакт.— На такому рівні, що міг би грати за команду графства, правильно?
Ще годину вони вели нелегку розмову: коліщата почали крутитися жвавіше, коли Метью отримав змогу говорити про себе. Страйк відзначив звичку Робін підказувати Метью, намагаючись вивести розмову на такі теми, в яких він міг себе показати якнайкраще.
— І давно ви разом? — спитав Страйк.
— Дев’ять років,— відповів Метью, на мить ніби повернувшись до первісної оборонної стійки.
— Аж так давно? — здивувався Страйк.— І що, в університеті теж училися разом?
— У школі,— усміхнулася Робін.— 3 шостого класу.
— То була маленька школа,— додав Метью.— Вона була єдиною дівчиною з такими-сякими мізками і зовнішністю. Я не мав вибору.
«Козел»,— вирішив Страйк.
Дорогою додому розійшлися на станції «Ватерлоо»: простували крізь темряву, розмовляючи ні про що, а тоді попрощалися біля метро.
— Ну от,— безнадійно мовила Робін, коли вони з Метью йшли до ескалатора.— Він хороший, правда ж?
— З пунктуальністю біда,— озвався Метью, не знаючи, яке б таке ще висунути звинувачення проти Страйка, щоб воно не здалося божевіллям.— Мабуть, і на службу запізниться на сорок хвилин і все зіпсує.
Це була мовчазна згода на присутність Страйка на весіллі, й попри відсутність щирого ентузіазму з боку Метью, Робін вирішила, що могло бути й гірше.
Метью в цей час мовчки й похмуро думав про речі, у яких нікому не зміг би зізнатися. Робін точно описала зовнішність свого боса — волосся на голові ніби лобкове, профіль боксерський,— але Метью не чекав, що Страйк виявиться аж таким здоровилом. Він був на кілька дюймів вищий за Метью, а той у своєму офісі був найвищий. Ба більше, Метью сприйняв би за огидне вихваляння оповідки Страйка про Афганістан та Ірак чи про те, як саме йому відірвало ногу чи як він отримав медаль, що нею так захоплювалася Робін, але Страйкове мовчання на ці теми дратувало навіть більше. Героїзм Страйка, його насичене пригодами життя, досвід подорожей і небезпек ніби привидом нависали над усією розмовою.
Робін мовчки сиділа поруч з ним у поїзді метро. Вечір їй зовсім не сподобався. Вона ніколи не бачила Метью таким — принаймні він ніколи таким не був у її очах. То все Страйк, думала вона, намагаючись розгадати цю загадку, поки вагон трусило на рейках. То Страйк якимось чином примусив її подивитися на Метью його очима. Робін не дуже розуміла, як саме він це зробив — просто собі розпитував Метью про регбі. Хтось би сказав, що то звичайна ввічливість, але Робін побачила геть інше... чи то просто вона сердилася, що Страйк запізнився, і тому обвинувачувала його в тому, чого він і наміру не мав робити?
Заручені мчали додому, несподівано поєднані невисловленим роздратуванням на адресу чоловіка, який гучно хропів собі у вагоні, що ніс його Північною лінією.