— На цьому поверсі проводяться наради,— прокричала до Страйка Ніна, коли вони висадилися у великому приміщенні, де для напівпорожнього танцмайданчика грали музики.— Зазвичай тут перегороджено. То що, з ким тобі треба побачитися?
— З будь-ким, хто добре знає Квайна і може припустити, де він зараз.
— Тоді це тільки Джері...
їх підштовхнули нові гості, які прибули на ліфті, і Страйк з Ніною влилися в натовп. Страйк відчув, як Ніна хапає його за пальто, ніби дитина, але не відповів на цей жест — не взяв її за руку, жодним чином не посилив враження, ніби вони пара. Раз чи двічі він чув, як вона з кимсь вітається. Нарешті вони проштовхалися до дальньої стіни, де вгиналися від наїдків столи, які обслуговували офіціанти в білій формі, й можна було розмовляти, а не кричати. Страйк підхопив і з’їв кілька крабових котлеток, пожалкувавши, що вони такі крихітні, а Ніна роззирнулася.
— Ніде не бачу Джері — мабуть, курить на даху. Може, підемо туди? Ой, глянь, це ж Денієл Чард — спустився до простих смертних!
— Котрий?
— Та отой лисий.
Навколо директора видавництва утримувалася невелика дистанція на знак поваги — ніби коло прим’ятих паростків довкруж гелікоптера, який злітає. Чард говорив до пишної молодої жінки у вузькій чорній сукні.
Фаллус Імпудикус! Страйк не міг стримати посмішки, але Чардові личила його лисина. Він був молодший і спортивніший, ніж Страйк очікував, і в своєму роді навіть гарний — густі чорні брови над глибоко посадженими очима, хижий ніс, тонкі вуста. Графітового кольору костюм був непоказний, але блідо-бузкову краватку, ширшу, ніж звичайна, прикрашали зображення людських носів. Страйк, чий потяг до звичайного одягу армія тільки поглибила, мимоволі зацікавився цією малою, але гучною заявою про нонконформізм у виконанні генерального директора — надто через те, що ця краватка вражала і смішила.
— А де наливають? — спитала Ніна, марно стаючи навшпиньки.
— Ось там,— показав Страйк, який добре бачив шинквас біля вікон, з яких відкривався краєвид на темну Темзу.— Лишайся тут, а я принесу. Біле вино?
— Шампусик, якщо Денієл таки вивернув калиту.
Страйк рушив крізь натовп з тим розрахунком, щоб опинитися ближче до Чарда, який мовчки слухав свою супутницю. Та говорила з ноткою відчаю, притаманною людині, в якої розмова щось не виходить. Страйк помітив, що зворот долоні, якою Чард тримав склянку з водою, вкритий блискучою червоною екземою. Страйк зупинився в Чарда просто за спиною, буцімто пропускаючи компанію молодих жінок, яка йшла йому назустріч.
— ...і це було страшенно кумедно! — нервово промовляла дівчина в чорній сукні.
— Так,— глибоко знудженим голосом озвався Чард,— мабуть, що так.
— А як вам Нью-Йорк, хіба було не чудово? Тобто ні, не чудово... це було пізнавально? Захопливо? — питала дівчина.
— Купа людей,— відповів Чард, і хоча Страйк не бачив обличчя генерального директора, йому здалося, що той позіхнув.— Багато переговорів.
Огрядний чоловік у костюмі-трійці, на вигляд уже п’яний, хоча було ледве пів на дев’яту, зупинився перед Страйком і з надмірною люб’язністю запросив його проходити далі. Довелося прийняти це ретельно виголошене запрошення, і Страйк не почув, що ще казав Денієл Чард.
— Дякую,— мовила за кілька хвилин Ніна, беручи у Страйка келих з шампанським.— Ну що, ходімо на дах?
— Гаразд,—• відповів Страйк. Собі він теж узяв шампанське — не тому, що любив, а через те, що більше нічого його не принадило.— А що то за жінка розмовляє з Денієлом Чардом?
Ніна, яка вела Страйка до спіральних металевих сходів, витягнула шию.
— Це Джоанна Вальдгрейв, донька Джері. Щойно написала свій перший роман. А що? Тобі такі подобаються? — спитала вона, задихано розсміявшись.
— Ні,— відповів Страйк.
Вони піднялися сітчастими сходами. Страйкові доводилося налягати на поруччя. Коли вони з Ніною опинилися на даху, крижане нічне повітря обпалило йому легені. Всюди були оксамитові газони, вази з квітами й деревцями, лави; подекуди гігантськими сталевими грибами стояли між акуратними квадратами газонів кола обігрівачів, і люди купчилися під ними спинами до штучної пасторалі довкруж і лицем до інших курців; жевріли цигарки.
Краєвид на місто був фантастичний: самоцвіти на чорному оксамиті. Лондонське око світило блакитним неоном, рубіново сяяли вікна вежі Оксо, а праворуч виблискували золотом Саут-бенк, Біг-Бен і Вестмінстерський палац.
— Ходімо! — сказала Ніна, сміливо взяла Страйка за руку і потягнула його до трійці жінок, чиє дихання вихоплювалося хмарками білої імли, хоч вони і не курили.