— Привіт, дівчата,— сказала Ніна.— Джері не бачили?
— Він уже напився,— прямо відповіла одна з дівчат, руда.
— О ні,— видихнула Ніна.— А так добре тримався!
Довготелеса блондинка озирнулася через плече і пробурмотіла:
— Того тижня в «Суничнику» нализався мов чіп.
— То все через «Бомбікса Морі»,— заявила агресивного вигляду чорнява дівчина з короткою стрижкою.— Та ще поїздка до Парижа на річницю весілля не склалася. Фенелла, мабуть, знову влаштувала істерику. Коли він уже її покине?
— А вона тут? — жадібно спитала блондинка.
— Та десь ходить,— відповіла чорнява.— Ніно, а ти нас представиш?
Відбулося поспішне знайомство, після якого Страйк так і не зрозумів, котра з дівчат Міранда, котра Сара, а котра Емма, а тоді жіноцтво повернулося до розбору пиятики й безталанного Джері Вальдгрейва.
— Покинув би ту Фенеллу багато років тому,— сказала чорнява дівчина.— Ница жінка.
— Ш-ш-ш! — зашипіла Ніна, і всі четверо ненатурально замовкли, бо підійшов чоловік, на зріст майже як Страйк. Його кругле пухке обличчя частково приховували великі окуляри в роговій оправі й буйне каштанове волосся. Повний келих червоного вина в нього в руці норовив розплескатися.
— Винувате мовчання! — зазначив він з дружньою усмішкою. В його голосі бриніла ретельність, за якою Страйк розпізнав бувалого пияка.— Три здогади щодо тем, які ви обговорювали: Бомбікс, Морі та Квайн. Привіт,— додав він, подивившись на Страйка і простягаючи руку.— Ми не знайомі, так?
— Джері — Корморан, Корморан — Джері,— одразу сказала Ніна.— Ми зустрічаємося,— пояснила вона не так високому редактору, як трьом дівчатам поруч.
— Кемерон, га? — перепитав Вальдгрейв, прикладаючи долоню до вуха.
— Ну майже,— відповів Страйк.
— Вибачай,— сказав Вальдгрейв.— Я на одне вухо не чую. А ви, пані, пліткували тут перед високим чорнявим незнайомцем,— додав він з трохи силуваним гумором,— попри дуже чіткий наказ містера Чарда, згідно з яким люди поза видавництвом не мають знати про наш ганебний секрет?
— Ти ж не доповіси, правда, Джері? — спитала чорнява.
— Якби Денієл дійсно хотів, щоб про книжку не пішов поголос,— сказала руда нетерпляче, але не забувши озирнутися через плече — чи немає де поблизу шефа,— то не варто було до всіх посилати юристів, щоб позатикали людям роти. Мені постійно дзвонять, питають, що відбувається.
— Джері,— сміливо заговорила чорнявка,— а ти навіщо говорив з юристами?
— Бо там є і про мене, Capo,— відповів Вальдгрейв, махнувши келихом і проливши трохи вина на бездоганний газон.— Я по самісінькі свої глухі вуха в цьому... В цьому романі.
Жінки відповіли на це шокованими зойками протесту.
— Та що такого міг про тебе сказати Оуен, ти ж завжди так добре з ним обходився? — спитала чорнявка.
— Лейтмотив його пісні такий, що я без жодної потреби нівечу його шедеври,— пояснив Вальдгрейв і вільною рукою зобразив ножиці.
— І це все? — мовила блондинка з тінню розчарування.— Теж мені біда! Йому пощастило, що з ним узагалі хтось має справу — зважаючи на його поведінку.
— Схоже на те, що він знову пішов у підпілля,— відзначив Вальдгрейв.— Не відповідає на дзвінки.
— От боягузливий гад,— обурилася руда.
— Насправді я за нього боюся.
— Боїшся? — не повірила руда.— Та ти жартуєш, Джері.
— Якби ти читала ту книжку, ти б теж злякалася,— відповів Вальдгрейв і тихенько гикнув.— Гадаю, Оуен здурів. Воно схоже на записку самогубця.
Блондинка засміялася була, але під поглядом Вальдгрейва швидко замовкла.
— Я не жартую. Гадаю, він зламався. Підтекст, прихований за всім цим звичним гротеском, такий: усі проти мене, всі змовилися, всі мене ненавидять...
— Його справді всі ненавидять,— перебила блондинка.
— Жодна людина при здоровому глузді не подумала б, що таке опублікують. А тепер він зник.
— Він постійно так робить,— не витримала руда.— Це ж його коронний номер — утікач? Дейзі Картер з «Девіс-Гріна» казала мені, що поки вони працювали з ним над «Братами Бальзаками», він двічі розчинявся в повітрі.
— Я за нього боюся,— вперто повторив Вальдгрейв. Він зробив великий ковток вина і сказав: — Може, він там вени собі порізав...
— Оуен собі віку не вкоротить,— прихнула блондинка. Вальдгрейв глянув на неї з виразом, у якому Страйк прочитав жалість і недоброзичливість.
— Мірандо, люди таки вкорочують собі віку, коли гадають, що в них забрали сенс усього життя. Навіть якщо іншим їхнє страждання здається жартом, це не рятує їх від нього.