Але призначення дати позначило нову, жахливу фазу в їхніх стосунках, ніби порушило хистку напругу, в якій вони звикли існувати. Шарлотта поводилася чимдалі хаотичніше, примхливіше. Скандали, сцени, побита порцеляна, звинувачення Страйка в невірності (хоча то вона, як він тепер вважав, таємно зустрічалася з чоловіком, з яким нині заручилася)... майже чотири місяці вони воювали, і нарешті останній огидний спалах обвинувачень і гніву завершив усе назавжди.
Шурхіт бавовни: Страйк роззирнувся, майже здивувавшись, що перебуває в Ніниній спальні. Ніна саме зібралася зняти кофту, щоб повернутися до нього в ліжко.
— Я не зможу лишитися,— повідомив він, знову потягнувшись по протез.
— Чому це? — спитала вона, схрещеними руками і досі тримаючи край кофти.— Та ну! Неділя ж!
— Мені треба працювати,— збрехав Страйк.— У неділю теж доводиться розслідувати.
— А,— озвалася вона ніби й буденним тоном, але з нещасним виглядом.
Страйк випив каву, ведучи бадьору, але безсторонню розмову. Ніна дивилася, як він пристібає протез і прямує до ванної кімнати, а коли він повернувся, щоб одягнутися, вона зіщулилася у кріслі, жуючи круасан з дещо засмученим виразом на обличчі.
— Ти точно не знаєш, де був той будинок? Який отримали у спадок Квайн і Фенкорт? — спитав у неї Страйк, натягуючи штани.
— Що? — не зрозуміла Ніна.— А! Боже, ти що, його шукатимеш? Я ж сказала: його, мабуть, продали сто років тому!
— Спитаю, мабуть, Квайнову дружину,— сказав Страйк.
Він пообіцяв подзвонити, але так коротко, щоб Ніна зрозуміла порожність, формальність цієї обіцянки, і покинув її домівку з відчуттям удячності, але не провини. Обличчя й руки знову жалив дощ; Страйк простував незнайомою вулицею, прямуючи до станції метро. З вітрини пекарні, де Ніна купила круасани, миготіли різдвяні вогники. У шибці відобразився Страйк — дебелий, згорблений, з поліетиленовим пакетом, який люб’язно підсунула йому Люсі, щоб було в чому нести листівки, віскі й коробку з блискучим новим годинником.
Його думки нестримно линули до Шарлотти, яка у тридцять шість років здавалася двадцятип’ятирічною; вона святкує день народження з новим нареченим. Мабуть, подумав Страйк, їй подарували діаманти; вона завжди казала, що до таких речей байдужа, але під час сварок Страйкові не раз тицяла в обличчя блиском усього, що він не міг їй дати...
«Успішний чолов’яга?» — спитав про Оуена Квайна Грег, що його мовою означало: «Велика машина? Дім гарний? Багато грошей на рахунку?»
Страйк проминув «Бітлз-кафе», з якого на нього дивилися чорно-білі обличчя Ліверпульскої четвірки, й увійшов у відносне тепло станції. Йому не хотілося в цю дощову неділю сидіти на самоті на своєму горищі на Денмарк-стріт. У день народження Шарлотти Кемпбелл Страйкові кортіло чимось себе зайняти.
Спинившись, він дістав мобільний і подзвонив Леонорі Квайн.
— Алло,— різко озвалася вона.
— Добридень, Леоноро, це вам телефонує Корморан Страйк...
— Оуена знайшов? — спитала вона.
— Боюся, що ні. Я дзвоню, бо нещодавно почув, що вашому чоловікові друг лишив у спадок будинок...
— Який ще будинок?
Голос у Леонори був утомлений і роздратований. Страйк згадав численних грошовитих чоловіків, з якими йому доводилося мати справи: вони приховували існування парубоцьких квартир від дружин. Чи не видав він щойно секрету, якого Квайн не розкривав близьким?
— А це неправда? Хіба письменник на ім’я Джо Норт не лишив у спільне володіння...
— А, той будинок,— зрозуміла Леонора.— На Тальгарт-роуд, так. То було тридцять з гаком років тому. Нащо тобі це знати?
— Його ж продали, так?
— Ні,— обурено відповіла Леонора,— бо клятий Фенкорт нам не дав. З чистої злоби, звісно ж, бо сам він ним не користується. Той будинок просто стоїть собі без жодної користі й заростає пліснявою.