Страйк оперся на стіну біля автоматів з продажу квитків, втупивши погляд у круглу стелю, що трималася на павутинні опор. Ось, знову сказав він собі, що буває, коли приймаєш клієнтів у неадекватному стані. Треба було одразу спитати, чи є у них ще нерухомість. Треба було перевірити.
— Місіс Квайн, там хтось шукав вашого чоловіка?
Леонора презирливо пирхнула.
— Та кажу тобі, його там немає! — заявила вона так, ніби Страйк припустив, що її чоловік ховається в Букінгемському палаці.— Оуен те місце ненавидить, навіть і близько не підходить! І я не впевнена, чи там узагалі є якісь меблі абощо.
— Ви маєте ключа?
— Не знаю. Але Оуен туди б ніколи не пішов! Він там не був багато років. Це зовсім не для життя місце, там усе старе, повна пустка.
— Якби ви могли пошукати ключ...
— Та не можу я кататися на Тальгарт-роуд, у мене Орландо! — відповіла Леонора, як і можна було здогадатися.— І хай там що, я тобі кажу, він не...
— Пропоную таке: я до вас зараз приїду,— перебив її Страйк,— візьму у вас ключ, якщо знайдете, поїду туди і перевірю. Щоб точно знати, що ми шукали всюди.
— Так, але ж сьогодні неділя! — Леонора явно була вражена.
— Знаю, що неділя. Зможете пошукати ключ?
— Ну добре,— здалася вона.— Але,— знову розсердилася,— нема його там!
Страйк спустився в метро, пересів на іншу лінію в бік «Вестбурн-парку», а тоді, піднявши комір, щоб крижана вода не стікала по шиї, рушив за адресою, яку Леонора записала під час першої їхньої зустрічі.
Це був знову-таки один з тих куточків Лондона, де мільйонери живуть за два кроки від представників робочого класу, чиї родини мешкали в цих будинках по сорок років, коли не більше. Поливана дощем картина здавалася дивною діорамою: стрункі новенькі багатоповерхівки за безликими терасованими будинками, нова розкіш і старий затишок.
Оселя Квайнів розташувалася на Саутерн-роу, тихій вуличці з цегляними будинками, зовсім близько від пабу з побіленими стінами під назвою «Відпочинок ескімоса». Замерзлий і змоклий, Страйк придивився до вивіски, коли проходив під нею: там було зображено веселого інуїта, який відпочивав біля ополонки, а за його спиною сходило сонце.
Двері домівки Квайнів було пофарбовано в зелене, фарба облазила. Все дихало занедбаністю, ворота висіли на одній завісі. Дзвонячи у двері, Страйк згадав про потяг Квайна до комфортабельних готельних кімнат, і його думка про зниклого ще трохи погіршилася.
— Швидко ти,— замість привітання пробурчала Леонора, відчиняючи двері.— Заходь.
Страйк пішов слідом за нею вузьким темним коридором. Відчинені двері ліворуч вели, понад сумнів, до кабінету Оуена Квайна. Кімната була неприбрана, брудна. Шухляди висунуті, електрична машинка на столі стоїть боком. Страйк легко міг уявити, як Квайн, гніваючись на Елізабет Тассел, дере сторінки.
— Ключ удалося знайти? — спитав Страйк Леонору, коли вони увійшли до темної затхлої кухні в кінці коридору. Вся техніка вигляд мала такий, ніби її придбали щонайменше тридцять років тому. Страйк пригадував, що така сама темно-коричнева мікрохвильова піч у його тітки Джоан була у вісімдесяті.
— Знайшла оце,— відповіла Леонора, показуючи на півдюжини ключів, які лежали на кухонному столі.— Гадки не маю, чи котрийсь із них підійде.
Жоден з ключів не висів на ключниці, а один був такий великий, що пасував хіба що до дверей церкви.
— Який номер будинку на Тальгарт-роуд? — спитав Страйк.
— Сто сімдесят дев’ятий.
— Коли ви там востаннє були?
— Я? Я там жодного разу не була,— відповіла Леонора ніби зі щирою байдужістю.— Взагалі не цікавилася. Дурна то була затія.
— Яка затія?
— Залишити їм будинок.
У відповідь на зацікавлений вираз обличчя Страйка вона нетерпляче пояснила:
— Коли той Джо Норт лишав будинок Оуену і Майклу Фенкорту, то сказав, що це їм, щоб писали там. Вони ніколи ним і не користувалися. Нащо він потрібен тоді?
— І ви там жодного разу не були?
— Ні. Вони отримали його приблизно тоді, коли в мене народилася Орландо. Я ним не цікавилася,— повторила Леонора.
— Орландо аж тоді народилася? — здивувався Страйк. У нього склалося враження, що Орландо — гіперактивна десятирічна дівчинка.
— Так, у вісімдесят шостому,— відповіла Леонора.— Але вона інвалід.
— О,— кивнув Страйк.— Розумію.
— Зараз дметься нагорі, бо я її насварила,— пояснила Леонора; у неї почався напад багатослівності.— Вона цупить речі. Знає, що не можна, і все одно цупить. Я її спіймала, як вона тягнула гаманець Едни, сусідки, коли та вчора до нас зайшла. То не через гроші,— швидко додала вона, ніби виходило, що вона звинувачує Орландо.— Їй колір подобається. Една розуміє, бо знає її, але інші люди не розуміють. Я їй кажу, що не можна. Вона знає, що не можна.